Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"

— Як ти можеш питати про це? — докірливо кинула Ніна.

— Бачиш… бачиш… Як би це сказати… Тут такі справи… Незабаром з’ясується, що і як.

— Не розумію.

— З’ясується все. Або все зостанеться як і раніше, тобто, ти до смерті будеш із Куницьким, або ж ми поберемось, а Куницького — під три чорти. І вибір залежить від тебе.

— Ніку! Це ж ясно!

— І я так гадаю. Тоді, Ніночко, прошу тебе: ти повинна в усьому вірити мені, на все згоджуватись, ні в чому не перечити, а я вже усе владнаю.

— Гаразд, але навіщо така таємничість? Прецінь усе ясно.

— Не все ще ясно, — зам’явся Никодим, — але буде ясно. Він старий, а в нас попереду — життя… Розумієш?

Вона була трохи збентежена, проте воліла не допитуватись. І сказала просто:

— Вірю тобі безмежно.

— От і добре, — клепнув він себе руками по колінах. — А тепер я вже мушу їхати. До побачення, Ніночко, до побачення…

Обняв її і почав цілувати.

— До побачення, найдорожча моя. І не думай, що я лиха людина. Що б я не робив — усе це тому, що кохаю тебе більше за життя.

— Знаю… знаю… — відповідала Ніна, виціловуючи його.

Никодим ще раз поцілував її в чоло, забрав теки і вийшов. Коли він у вестибюлі надівав пальто, Ніна попрощалась офіційно, бо там був слуга:

— До побачення, щасливої дороги. А щодо того питання, то робіть так, як вважаєте за краще… Я вірю, що так треба… Взагалі повинна комусь вірити… До побачення…

— До побачення, пані Ніно. Все буде гаразд.

— Приїжджайте швидше.

— Ледве-но вирвусь — одразу ж приїду.

Поцілував її в руку. Слуга відчинив двері, і Дизма під зливою пробіг кілька кроків, що відділяли його од автомобіля.

— От чортова погода! — вилаявся він, зачиняючи дверцята.

— Всю ніч литиме, це певно, — підхопив шофер.

І справді, дощ не вгавав до самісінького ранку, і автомобіль приїхав у Варшаву геть убрьоханий.

Коли Дизма відмикав двері своєї квартири, не було ще й восьмої години. А проте він уже застав Кшепицького. Позачинявши двері до сусідніх кімнат, щоб лакей не міг підслухати, обидва заходилися переглядати документи, що їх привіз Никодим.

Кшепицький був у захваті. Весь час потирав руки, а коли в пачці листів знайшли докази того, що Куницький у зв’язку з давнім процесом підкупив одного урядовця, він зірвався і гукнув:

— Ну, тепер нічого ждати. Їдьмо до слідчого.

— А векселі? — запитав Дизма.

— Векселі… гм… їх, правда, можна було б залишити в себе, на той випадок, якщо у пані Ніни зміняться почуття і наміри, але безпечніше буде спалити, звичайно, якщо ви певні, що вона вийде за вас.

— Це певно.

— Ну, тоді чудово. Гайда!

Начальник карного розшуку, старший комісар Рейх, належав до тих людей, що в боротьбі за існування не знають ніяких компромісів. Холодний, розважливий, тверезий і проникливий, він одразу збагнув, чого добивається президент банку Дизма. Незважаючи на пишну вимовність Кшепицького, який намагався створити враження безкорисливості свого начальника, старший комісар Рейх наприкінці запитав прямо:

— А ви, пане президенте, наміряєтесь одружитися з пані Куницькою?

Іншого виходу не було, і Дизма мусив признатися, що він дійсно має таку гадку.

— Не подумайте, пане президенте, що я втручаюсь у ваші особисті справи. Зовсім ні. Але вважаю, що коли Куницького посадити в тюрму, то це викличе за собою як цілком зрозумілий наслідок судовий процес.

— Це правда, — згодився Кшепицький.

— Отож-то, — тягнув комісар. — А такий процес, що може стати сенсацією, либонь, не дуже приємна річ ні для вашої майбутньої дружини, ні для вас.

— Гм… То що ж робити?..

Старший комісар Рейх якусь мить сидів мовчки.

— Пане президенте, — почав він замислено, — тут може бути тільки один вихід…

— Який?..

— Куницький дістане десять або ж щонайменше шість років строгої тюрми. В цьому немає сумніву. Докази такі, що він не викрутиться. А що б ви сказали, пане президенте, якби ми спробували домовитися з Куницьким?

— Домовитися?

— Так. Либонь, він найменше зацікавлений у тому, щоб дістати десять років буцегарні. Думаю, що Куницький згодився б на таку пропозицію: він одмовляється від усяких претензій на маєток і не має нічого до вас, а ви за це даєте йому певну суму грошей і закордонний паспорт. Хай собі їде в три вирви, куди хоче.

— Так він же згодом повернеться.

— Є й на це рада. Зробимо так: сьогодні я його арештую, дуже суворо допитаю, покажу йому все це шпаргалля і посаджу на якісь там три дні, він розкисне. Тоді знову викличу на допит і запропоную угоду. Не прийме — тим гірше для нього, а якщо прийме — дам йому паспорт і дозволю втекти за кордон. Утекти! Розумієте? Утекти — це означає позбавити себе змоги повернутися назад, бо я оголошу розшук. Що ви скажете на це, пане президенте?

— Дуже розумно, — кивнув головою Кшепицький.

— І я так думаю, — додав Дизма.

— Справді, — вів далі Рейх, — план чудовий, але я не знаю, чи зможу його здійснити. Зважте, що коли все це якось розкриється, то найгірше буде мені. Відставка — це певно, а то ще й тюрма. Отож це ризик…