Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

– Зупинишся у Валька, – говорив Теодор. – Чекай мене там.

– А ви чого? – здивувався син.

– Знаю чого. Ну, з Богом! Не наривайся на неприємності.

– Не маленький, – відповів Михайло і знову вийшов надвір.

Він повільно зайшов до стайні і вивів Гнідка, свого найслабшого коня, осідлав його і вивів зі двору. Біля паркану на нього вже чекав з десяток вершників.

– Поїхали! – нетерпляче сказав незнайомець, що єдиний з прибулих розмовляв з Михайлом. – Куди їхати?

– Сюди! – Михайло повернув коня і поїхав дорогою повз вільшину.

Вершники рушили за ним. Повз Мале виїхали на добротну ґрунтову дорогу, що вела на схід.

Мовчали. Вершники, видно, не хотіли виказувати, хто вони насправді, а Михайлові просто не було з ким говорити.

– Що за село? – запитав співрозмовник, який їхав поруч.

– Владики, – відповів Засмужний.

Співрозмовник розкрив командирську сумку, підсвітив собі.

– Ні! – заперечив.

– Тоді Мартини, – спокійно відповів Михайло. – У нього дві назви.

Супутник ще раз підсвітив.

– Поїхали далі! Швидше. Скоро світати буде!

Вершники пришпорили коней. Коли проїжджали наступне село Казумин, невідомі вже не перевіряли Засмужного, а невдовзі він повідомив:

– Любеля! – І показав на темні силуети хат попереду.

І зупинився. Зупинилися й інші. Старший довго прислухався до ночі, але тишу не переривав навіть гавкіт собак.

– Когось тут знаєш? – запитав супутник Михайла.

– Знаю.

– Веди. Скажеш, щоб показав дорогу далі.

Ця обставина засмутила Михайла. Йому дуже не хотілося втягувати когось іншого у цю справу, але іншого виходу не було.

Вирішив потурбувати свого знайомого Микиту Валька, у якого і мав намір зупинитися. Благо, його хата стояла друга від краю села.

Вершники зупинилися під вербами, що росли вздовж дороги.

– Злізай! – наказав старший.

Михайло спішився.

– Поклич сюди провідника. І залишишся тут.

Робити було нічого. Засмужний повільно побрів до знайомої хати Валька.

У Микити була жінка, але вони не мали дітей. Коли Засмужні поверталися з лісу, напружені повними возами дров, вони зупинялися у Вальків і зустрічали тут привітний прийом. Зараз же доведеться наразити Микиту на небезпеку.

Постукав у вікно. Фіранку відхилили зразу ж, неначе всю ніч чекали на цей стук. У вікні Михайло впізнав обличчя Микити. Упізнав і той.

– Відкрий! – махнув рукою Засмужний.

Фіранка знову ворухнулася, і невдовзі скрипнули вхідні двері.

– Ти чого тут? – здивовано запитав Валько.

– Микито, виручай! – говорив Михайло. – Там (він показав на дорогу) чекають якісь озброєні люди. Я їх привів до Любелі, а їм треба на Пристань.

– Ну?

– А я дорогу знаю погано. Не дай Боже, заблукаю!

Микита подивився на Засмужного з-під лоба, потім запитав:

– Коня запрягати?

– Та візьми мого! Віддаси, коли повернешся.

– Якщо повернуся, – відказав Валько. – Почекай, лише одягнуся.

Він знову зник за дверима, але досить швидко повернувся.

– Веди! Скажи лише, хто вони такі?

– Не знаю, – признався Михайло. – Розпитувати якось було небезпечно.

– Це так, – згодився любелець.

Підійшли до вершників.

– Ось! – сказав Засмужний. – Він знає дорогу.

– До Пристані? – запитав старший.

– Знаю, – відповів Микита.

– Сідай на коня!

Микита Валько легко скочив на Гнідка.

– А ти (невідомий показав на Михайла) запам’ятай: ти нас не бачив.

– Зрозуміло, – просто відповів Засмужний.

– Почекай мене в хаті, – кинув наостанок Микита. – Жінка про тебе знає.

– Добре, почекаю.

Вершники розвернулися і невдовзі сховалися у лісі. А Михайло важко зітхнув і попрямував до хати Валька, де на порозі вже чекала жінка Микити.

На німе питання відповів:

– Все буде добре. Не хвилюйся!

– А якщо вони щось йому зроблять? – стривожено запитала вона.

– Мене ж відпустили!

Цей аргумент якщо не переконав жінку, то принаймні дещо заспокоїв.

– Пішли в хату, – сказала вона. – Спати будеш?

– Та який там сон!

– А їсти?

– Та й їжа не полізе, поки буду переживати! Ти не хвилюйся за мене. Я просто посиджу під вікном. Почекаю Микиту. До Пристані кілометрів сім, не більше. Довго він не затримається.

Так за столом під вікном його і застав ранок. Наприкінці сидіння Михайло, напевне, все-таки закуняв, бо здригнувся, почувши скрип дверей. Схопився з лавки. Одночасно з другої кімнати вийшла жінка. Вона, видно, також не зімкнула очей.

Але замість очікуваного Микити у дверях стояв Теодор Засмужний. Побачивши сина, він полегшено зітхнув.

– Де кінь? – запитав він.

– На ньому Микита повів їх на Пристань.

– Давно?

– Та вже мав би бути.

Неначе у відповідь на ці слова у дворі почувся тупіт копит. Усі неначе за командою залишили хату. На замиленому коні сидів змучений Микита Валько. Він важко зліз з Гнідка, перекинув йому вуздечку через голову і подав Михайлові.

– Навіщо ти його загнав? – невдоволено запитав Теодор.

– А ви, дядьку, осідлали б здорового коня, а не цю шкапу, – незлобно відповів Валько. – То і не загнав би його. І приїхав би вже давно.

– Та то не знати, чи вернули б його назад, – непевне сказав Теодор.

– Може, ви і праві.

Лише тепер Михайло зауважив під воротами запряжену двома кіньми підводу, на якій приїхав батько.

– Вертаємося додому, сину, – сказав Теодор.

– Та давайте хоч поснідаємо, – зупинив його господар. – Хоч нерви заспокоїмо.

– Та чого будемо вам набридати! Ви і так переживали через нас!

– Та більше вже так не будемо! – усміхнувся Микита. – Дядьку Теодоре! Прошу – не відмовляйте! Мені треба заспокоїтися. Та й вам, бачу, також.

– Залишіться, – подала голос і його жінка. – Поснідаєте, тоді і поїдете додому. І коні відпочинуть.

– Тільки недовго, – згодився Теодор. – А то не лише ви – наші також переживають. І ще не знають, що все закінчилося добре…

Ця пригода так і залишилася б лише однією з багатьох, якби не отримала несподіване продовження через десять днів. Правда, що наступні події мають якесь відношення до тієї нічної прогулянки, Теодор мав дуже великий сумнів.

У ту суботу десятирічний Федя, як звичайно, з хлопцями пас худобу. День видався погожим, сонце світило яскраво, але не пекло, тому хлопці – Федя з сусідами Грицем і Миколою – скинули з себе сорочки і засмагали, розлігшись на траві. Цю роботу хлопці любили найбільше, тим більше що на вигоні трави було досить, наросла після недавніх липневих дощів. Корови повагом паслися, неспішно мерзаючи, шкоди не робили, з пасовиська йти не збиралися.

Розмови точилися навколо сьогоднішнього купання, яке чекало на них в обід. Від майбутньої насолоди хлопцям аж млосно стало.

Вони лежали, дивлячись у бліде синє небо, як раптом до їхніх вух долинув невиразний шум з-під лісу. Хлопці підвелися. Перед ними відкрилася велична картина. На кілометр звідси дорогою попід Білим лісом у напрямі на захід рухалася колона партизанів. Вона розтягнулася на весь видимий простір. Озброєні люди йшли пішки,