Читати книгу - "Фатальна помилка"

Що ж до Барабаша, то його у разі потреби можна заарештувати так само, як і Клишенка. Бо нині Запорозька Січ вже далеко не та, якою була з десяток років тому. Тепер на Січі назбиралося до біса немуштрованих селюків, які покозачилися буквально в останній рік, може, навіть в останні місяці. Що таке Хмельниччина, вони знають лише з переказів старших, більш досвідчених товаришів. Епізодична участь у кількох останніх військових сутичках дала їм привід іменувати самих себе «справжніми козаками», хоча до «лицарів степу» їм ще рости й рости.

Отакий набрід і складав переважну частину куренів теперішньої Запорозької Січі. Отакими, з дозволу сказати, «козаками» командував Яків Барабаш. В жоден реєстр цей набрід ніхто й ніколи не запише. Повертатися додому і знов ставати посполитими ці людці не хочуть, бо встигли насолодитися вільним життям. Після того сіяти гречку, пасти череду та й загалом займатися мирною працею видавалося їм принизливим знущанням з їхнього вже набутого «козацького» стану. Єдине, що могло більш-менш влаштувати цих людей — то промисли: рибальство, полювання, чумакування, бортництво… Але ж промислів на всіх не вистачить…

Якби ж війна… але з ким?! Московське царство — союзник, Річ Посполита знекровлена Швецією, Швеція та Кримське ханство — не союзники, але й не вороги також… Новоспечені «козаки» лише вихвалялися один перед одним вигаданими подвигами, байдикували та чекали на якісь зміни. Й зовсім недарма… ой, недарма Григорій Гуляницький радив у разі потреби поводитися з ними суворо.

Але своєю рекомендацією Немирич перевершив навіть Гуляницького! Бо порада перерізати вірними гетьману військами геть усі шляхи з Полтавщини на Запоріжжя означала відкритий виступ одразу проти двох сил: і проти загонів полтавського полковника Мартина Пушкаря, і проти Запорозької Січі. Бо всім відомо, що, відчуваючи неабияку взаємну симпатію, Пушкар і Барабаш уклали своєрідну домовленість про постачання Запорозького коша рясними плодами полтавської землі. Стати між ними стіною — це все одно, що оголосити війну і першому, і другому…

— Тебе не влаштовує моя порада, ясновельможний?

Виговський повільно озирнувся на Немирича. Той навіть не збирався кепкувати, вигляд мав дуже серйозний, як і раніше. Отже, таки одне з двох: або неабиякий лицедій — або неймовірно щирий.

— Ти, пане полковнику, пропонуєш протистояння, якщо не відкриту війну, — відповів гетьман якомога спокійніше й чіткіше.

— Так, пропоную. А на війні, як відомо, краще напасти першим. Утім…

Очі Немирича на мить спалахнули іронією, коли він покосився на стос паперів з двома цидулками.

— Але, як не крути, війну цю розпочав не ти, ясновельможний, а вони своїми скаргами на ім’я нашого союзника — московського царя Олексія Михайловича. До речі, ти маєш лише ці кляузи, чи московський цар тобі від свого імені щось іще написав?

— Так, написав, що пересилає мені обидві скарги, — кивнув Виговський. — І додав, що не хоче втручатися у цю справу й загалом бруднитися через участь у ній. Тому тільки мені належить вирішувати, як повестися і з Мартином Пушкарем, і з Яковом Барабашем, зважаючи на їхні скарги.

— Чи можна мені ознайомитися також із царевим посланням?

Гетьман мовчки витягнув зі стосу паперів та передав Немиричу відповідний папір. Полковник вивчив його не менш уважно, ніж кляузи. Та цього разу під час читання його обличчя посумнішало. Вертаючи Виговському листа, він мовив заклопотано:

— Або ти, ясновельможний, не все сказав мені, або сам дещо випустив з уваги.

— Тобто?.. — відверто здивувався гетьман.

— Тобто, його царська величність Олексій Михайлович серед іншого повідомив, що зберігає свою прихильність до Запорозької Січі. Цар пише, що повстанських посланців Михайла Стринжу й Івана Донця у Москві прийняли дуже прихильно. І про все це його величність повідомив кошового отамана Якова Барабаша окремою грамотою. І тобі також написав. Але ж ти, ясновельможний, про це зараз жодним словом не прохопився.

— Ну то й що?

— А те, що наш союзник — цар московський — за твоєю, пане гетьмане, спиною заводить окреме листування із Запорозькою Січчю, приймає її посланців… Здається мені, що дехто розраховує таким чином відколоти Січ від усієї Гетьманщини! Хіба ти не второпав цього, ясновельможний?

«Немиричу, Немиричу… Але ж ти маєш рацію!» — із неабияким здивуванням подумав Виговський, вкотре пробігаючи очима цареве послання, раніше читане-перечитане вже неодноразово. Так, чим далі, тим більше гетьман переконувався, що саме з теперішнього відвідувача вийшов би неперевершений генеральний писар!

— Отже, за таких умов я ще і ще раз пропоную тобі: перекрий усі шляхи між Полтавщиною й Запоріжжям, причому невідкладно.

— Це обернеться відкритим протистоянням не тільки із Мартином Пушкарем, але і з Запорозькою Січчю.

— Це буде не просто протистояння, ясновельможний. Це буде війна.

— Так, можливо…

— Не просто можливо — так буде!

— Тоді це ще гірше.

— Але цієї війни не уникнути, пане гетьмане.

— Ти настільки впевнений у цьому?

— Авжеж.

— Чому?

— А ти війни діадохів