Читати книгу - "Темна матерія"

комендантської години залишається чинним. Усі мешканці зобов’язані залишатися вдома до подальших розпоряджень. Національна гвардія і далі стежить за безпекою всіх прилеглих районів, забезпечує населення продуктовими пайками й надає транспорт до Карантинної Зони Центру контролю захворюваності.

У бік півдня на високій швидкості мчить колона з чотирьох закамуфльованих бездоріжників «Гамві».

Загроза зараження залишається високою. Початкові симптоми: підвищення температури, сильний головний біль і біль у м’язах. Якщо ви вважаєте, що ви чи хто-небудь у вашому домі заразився, вивісьте шматок тканини червоного кольору з вікна, яке виходить на вулицю. Якщо хто-небудь у вашому домі помер, вивісьте шматок тканини чорного кольору з вікна, яке виходить на вулицю.

Особовий склад Центру контролю захворюваності докладе всіх зусиль, щоб допомогти вам.

Залишайтеся з нами для отримання додаткової інформації.

Аманда дивиться на мене.

— Чому ти не розвертаєшся?

У моєму кварталі ніде припаркуватися, тому я залишаю машину посеред дороги й не глушу мотор.

— Ти зовсім з’їхав зі свого чортового глузду, — каже Аманда.

Я вказую на особняк із червоною спідницею і чорним светром, які звисають з вікна головної спальні.

— Це мій дім, Амандо.

— Тільки швидше. І будь обережним, будь ласка.

Я виходжу з машини.

Тут оглушливо тихо, вулиці синіють у сутінках.

За квартал звідси я бачу бліді постаті, які ледве пересуваються серединою вулиці.

Я доходжу до бордюру.

Лінії живлення німують, світло, яке видніється в будинках, м’якше, ніж зазвичай.

Світло свічок.

У моєму районі відімкнена електрика.

Піднімаючись сходами до вхідних дверей, зазираю у велике вікно, через яке видно їдальню.

Там глибока темрява.

Я стукаю.

Минає певний час, і з кухні виринає якась тінь, повільно йде повз обідній стіл до вхідних дверей.

У мене пересихає в роті.

Мене тут не повинно бути.

Це навіть не мій дім.

Це чужа люстра.

Так само, як і репродукція Ван Гога над каміном.

Я чую, як тричі клацає замок, який відмикають.

Двері прочиняються сантиметрів на два, і звідти виривається струмінь запаху, який зовсім не пахне моєю домівкою.

А лише хворобою і смертю.

Даніела тримає свічку, яка тремтить у її руках.

Навіть у тьмяному світлі мені видно, що вся її шкіра вкрита пухирями.

Її очі здаються чорними.

Із них тече кров.

Видніються тільки рисочки білків.

Вона промовляє:

— Джейсоне? — голос у неї м’який і вологий. Із очей у неї течуть сльози. — О Боже. Це ти?

Вона розчиняє двері й, хитаючись, кидається до мене.

Це нестерпно боляче, відчувати відразу до коханої людини.

Я відступаю на крок.

Відчуваючи мій жах, вона зупиняється сама.

— Як це може бути? — хрипить вона. — Ти ж помер.

— Про що ти говориш?

— Тиждень тому тебе винесли звідси в похоронному мішку, повному крові.

— Де Чарлі? — питаю.

Вона хитає головою, і разом із сльозами її душать ридання, вона заходиться кривавим кашлем у згин ліктя.

— Мертвий? — не вірю я.

— Ніхто не прийшов забрати його. Він і досі у своїй кімнаті. Він розкладається там, Джейсоне.

На секунду вона втрачає рівновагу, потім хапається за одвірок.

— Ти реальний? — питає вона.

Чи реальний я?

Ну й питання.

Я не можу говорити.

Від горя мені здушило горло.

Мені на очі набігають сльози.

Мені її дуже шкода, але жахлива правда в тому, що я боюсь її, мій інстинкт самозбереження відштовхує мене від неї.

Аманда гукає з машини:

— Сюди хтось їде!

Я визираю на вулицю, бачу дві