Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Усі четверо остовпіли.

Люсьєн Дюпре перший прийшов до тями. Він зробив крок назустріч, простягнув руку і спитав:

— Ви — пан Мерлен?

Представник міністерства видав звук, як ото коли хочуть вийняти застряглу між зубами їжу, — «тцц». Через скількись часу всі зрозуміли: то клацає його вставна щелепа (досить неприємна звичка). Він це робив під час усієї поїздки машиною (хотілося запропонувати йому зубочистку). Його зношений одяг, величезні брудні черевики, вся його постава говорили самі за себе, а вже по виїзді з вокзалу вони в цьому й переконалися — від нього ще й смерділо.

Дорогою Ролан Шнейдер вирішив надати докладну інформацію «про стратегічно-географічно-військове значення регіону», яким вони проїжджали. Жозеф Мерлен, здавалося, його навіть не чув, бо посеред фрази раптом спитав:

— А на обід... можна замовити курча?

Говорив він гугняво — у ніс.

У 1916-му, на початку битви за Верден, що тривала десять місяців і забрала триста тисяч життів, — Шаз’єр-Мальмонт знаходився недалеко від лінії фронту, — ще доступний з дороги і недалеко від шпиталю, постачальника трупів. У якийсь момент він виявився дуже практичним місцем для поховання солдатів. Зміна військових позицій та стратегічних маневрів багато разів тривожила цей об’єкт, де зараз було поховано понад дві тисячі загиблих (ніхто не міг назвати точного числа, говорилося навіть про п’ять тисяч, але й це було можливим, бо війна побила всі рекорди). Ці тимчасові кладовища стали матеріалом для створення реєстрів, планів, звітів. Але коли вам на голову падає протягом десяти місяців п’ятнадцять чи двадцять мільйонів снарядів (у деякі дні по одному снаряду кожні три секунди) і треба поховати у двісті разів більше людей, ніж це передбачалося за найпекельніших умов, усі ці реєстри, плани і звіти летять псу під хвіст.

Держава вирішила створити величезний некрополь у Дармвілі, який би мав об’єднати кладовища з околиць (зокрема й з Шаз’єр-Мальмонта). При цьому невідомо було, скільки тіл треба було ексгумувати, транспортувати і знову поховати на території некрополя. Отож складно було визначитися з кошторисом. Уряд платив поштучно.

За спільною угодою, без жодного конкурсу ця справа була передана Праделеві. Він підрахував, що коли відкопають дві тисячі тіл, то на ці гроші він зможе відновити в Салев’єрі половину конюшень.

А коли буде три тисячі п’ятсот франків — конюшні будуть заповнені.

А після чотирьох тисяч він зможе поновити і голуб’ятник також.

Дюпре привіз у Шаз’єр-Мальмонт двадцятеро сенегальців. Щоб сподобатися місцевій владі, капітан Прадель (Дюпре продовжував його так називати за звичкою) погодився на те, щоби найняти жменьку додаткових робітників.

Роботи на ділянці почалися з ексгумації тіл, на яких уже були заявки родичів і які мали точно знаходитися тут.

Цілі родини прибували до Шаз’єр-Мальмонта, безперервна вервечка плачів та стогонів, розгублені діти, спу­стошені старі батьки, що ледве зберігали рівновагу, переступаючи по дошках, щоб не загрузнути в болоті (як на лихо, останнім часом сильно дощило). Добре хоч, що під зливою ексгумацію проводили набагато швидше (ніхто особливо не втручався). Цю роботу було покладено на французьких робітників. А от те, що сенегальці викопують солдатів, — чомусь шокувало прибулих (невже вони думали, що ексгумація їхніх синів чорношкірими — це ще одне випробування?). Прибувши на кладовище і побачивши здалека, як ці великі чорні дядьки під дощем копають та транспортують домовини, діти більше не в змозі були відвести від них очей.

Ці відвідини батьків забирали страшенно багато часу.

Капітан Прадель постійно горлав по телефону:

— Слухайте, Дюпре, коли вже закінчиться ота дурня? Коли ми почнемо?

Найбільше роботи було з ексгумацією тіл решти солдатів, яких мали би перевезти на військовий некрополь у Дамп’єрі.

Завдання було не з легких. Були тіла зареєстровані (з якими не було проблем, бо збереглися хрести з їхніми іменами). Але було й чимало таких, що їх ще треба було ідентифікувати.

Багато солдатів було поховано разом із половинками їх ідентифікаційного жетону (але не всі, далеко не всі). Інколи треба було проводити ціле розслідування по знайдених при них чи в їхніх кишенях речах. Треба було відкладати тіла, описувати їх, очікуючи результатів експертизи. Інколи не знаходили ніяких речей, бо земля на тому місці була стільки разів перевернута... Тоді писали: «неопізнаний солдат».

Роботи на ділянці просувалися. Ексгумували вже майже чотириста тіл. Домовини прибували цілими вантажівками. Команда з чотирьох робітників збирала їх, збивала докупи. Інші переносили труни до ям, а потім виносили до вантажівок, що вже доставляли їх до некрополя в Дармвілі (люди Праделя й там займалися похованнями). Ще двоє займалися реєстрацією, записами та відомостями.

Жозеф Мерлен, представник міністерства, ішов по цвинтарю, як святий на чолі процесії. Величезні шкарбуни ляпали грязюкою, ступаючи по калюжах. У руці в нього був старий шкіряний саквояж. Він був наповнений документами і, здавалося, хитається в його довгій руці, як порожнє відро.

Він зупинився. Поки довго розглядав усе довкола, за ним схвильовано вичікувала вся процесія.

На кладовищі відчувався гострий запах гниття, який інколи нестерпно бив прямо в обличчя. Він змішувався зі смородом викопаних із землі, пошкоджених чи зіпсутих домовин (які за правилами треба було тут же спалити). Небо було низьке, брудно-сіре. То тут, то там було видно чоловіків, які носили труни чи схилялися над ямами. Дві вантажівки стояли в очікуванні домовин. Мерлен поклацав зубним протезом: тцц, тцц, стиснувши вузькі губи.

Ось до чого він докотився.

Майже сорок років чиновницької діяльності, і напередодні пенсії його посилають у мандри по кладовищах.

Мерлен успішно працював у міністерстві колоній, міні­стерстві постачання, в підрозділах державного секретаріату з комерційних, промислових питань та в поштово-телеграф­ному відділі. А ще в міністерстві сільського господарства. Упродовж всіх тридцяти семи років кар’єри його виставляли за двері. Його звільняли з усіх посад, які