Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

У нас свої уявлення про героїв і мучеників. Якби тут мова йшла про честь і гідність, то ми підвелися б і мовчали перед пам’яттю майже двох мільйонів загиблих афганців... Загиблих там, на своїй землі...

Скільки можна ставити це вічне запитання: хто винен? Ми винні — ти, я, вони. Проблема в іншому — у виборі, котрий є в кожного з нас: стріляти чи не стріляти, мовчати чи не мовчати, йти чи не йти? Запитувати потрібно в себе. Кожен хай спитає в себе... Але ж немає досвіду ввійти в себе, усередину себе... Знайти відповіді самому... Звичніше бігти на вулицю під знайомі червоні прапори. Не вміємо жити без ненависті. Не навчилися ще.

Тарас Кецмур, один із моїх героїв... Але не той, якого ви бачите зараз у залі суду, а той, інший, яким він повернувся з війни, так мені про це розповідав... Я зачитаю вам із книги?

«Неначе я сплю і бачу море людей... Усі біля нашого будинку... Я озираюся, мені затісно, але я чомусь я не можу підвестися. Тут до мене доходить, що я лежу в домовині... Домовина дерев’яна, цинкової обгортки на ній немає. Пам’ятаю це добре... Але я живий, пам’ятаю, що я живий, але лежу в домовині. Відчиняють ворота, усі виходять на дорогу, і мене виносять на дорогу. Величезний натовп, у всіх на обличчях горе і ще якийсь захват таємний... Мені незрозумілий... Що сталося? Чому я в домовині? Раптом процесія зупинилася, я почув, як хтось сказав: “Дайте молоток”. Тут промайнула думка: я бачу сон... Знову хтось повторює: “Дайте молоток”... Воно наче наяву і наче уві сні... І втретє хтось сказав: “Подайте молоток”. Я почув, як грюкнуло віко, застукав молоток, і один цвях улучив мені в палець. Я почав бити головою у віко, ногами. Раз — і віко зірвалося, упало. Люди дивляться — я випростовуюсь, підвівся до пояса. Мені хочеться закричати: боляче, навіщо ви мене забиваєте цвяхами, мені там нічим дихати. Вони плачуть, але мені нічого не кажуть. Усі мов німі... На обличчях захват, захоплення таємне... Невидиме... І я його бачу... Про нього здогадуюсь... І я не знаю, як мені заговорити з ними так, щоб вони почули. Мені здається, що я кричу, а губи мої стулені, не можу їх розтулити. Тоді я ліг назад у домовину. Лежу і думаю: вони хочуть, щоб я помер, може, я і справді помер, і треба мовчати. Хтось знову каже: “Дайте мені молоток...”».

І цього він не заперечив. І це захистить його честь і гідність на суді Історії. І мене теж.

Із розмов у залі суду

— Ви кажете, що це комуністи... Генерали... Закулісні режисери... А вони? А вони самі? Ошукані й охочі бути ошуканими. Хтось винен, а не вони. Психологія жертви. А жертві завжди потрібен той, кого вона могла б звинувачувати. У нас іще не стріляють, але в усіх роздуваються ніздрі, наче від запаху крові.

— У неї мільйони і два «мерседеси»... По закордонах їздить...

— Письменник пише книгу два-три роки, а отримує за неї стільки, скільки хлопчисько, водій тролейбуса, за два місяці. Звідки ви взяли ці «мерседеси»?

— По закордонах їздить...

— А твій особистий гріх? Ти міг стріляти і міг не стріляти. Що? Мовчиш...

— Народ принижений, народ бідує. А зовсім нещодавно були великою державою. Може, ми такими і не були, але самі вважали себе великою державою за кількістю ракет і танків, атомних бомб. І вірили, що живемо в найкращій, найсправедливішій країні. А ви нам говорите, що ми жили в іншій країні — страшній і кривавій. Хто вам це пробачить? Ви наступили на найболючіше... На найсокровенніше...

— Ми всі були до цього обману причетними. Усі.

— Ви робили те саме, що і фашисти! А хочете бути героями... На додачу ще холодильник і меблевий гарнітур поза чергою отримати...

— Вони — мурахи, вони не знають, що є бджоли і птахи. І вони хочуть усіх зробити мурахами. Різний рівень свідомості...

— А чого ви хочете по всьому?

— По чому?

— Після крові... Я маю на увазі нашу історію. Після крові люди можуть цінувати лише хліб. Решта для них не має ціни. Свідомість зруйновано.

— Молитись потрібно. Молитись за катів своїх. За мучителів.

— Їй долари заплатили. І вона поливає нас брудом. Наших дітей.

— Не розберемося з минулим — воно відгукнеться в майбутньому. І буде новий обман, і нова кров. Минуле ще попереду.

Із рішення суду

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ РЕСПУБЛІКИ БІЛОРУСЬ

Народний суд Центрального району м. Мінська в складі голови Ждановича І. М., народних засідателів Борисевич Т. В., Сороко Т. С. за секретаря Лобинич І. Б. розглянув на відкритому засіданні 8 грудня 1993 року справу за позовом Кецмура Тараса Михайловича і Галовньової Інни Сергіївни до Алексієвич Світлани Олександрівни і редакції газети «Комсомольская правда» про захист честі й гідності.

...Заслухавши сторони, вивчивши матеріали справи, суд уважає, що позовні заяви підлягають задоволенню частково.

Згідно зі ст. 7 ЦК Республіки Білорусь громадянин або організація мають право вимагати спростування відомостей, які ганьблять їхні честь і гідність, якщо той, хто поширює такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Судом установлено, що в газеті «Комсомольская правда» від 15 лютого 1990 року № 39 було опубліковано уривки з документальної книги С. Алексієвич «Цинкові хлопчики» — «Монологи тих, хто пройшов Афганістан». У публікації є монолог, підписаний прізвищем позивачки І. С. Галовньової.

У зв’язку з тим, що відповідачі у цій справі — Алексієвич С. О. і редакція газети «Комсомольская правда» не надали доказів відповідності оригіналу до свідчень, викладених у зазначеній публікації, суд вважає їх такими, що не відповідають дійсності.

Однак суд вважає, що викладені свідчення не є такими, що ганьблять честь і гідність, оскільки не применшують честі й гідності Галовньової І. С. та її загиблого сина в громадській думці та думці громадян з точки зору дотримання законів і моральних засад суспільства, у них не містяться свідчення про негідну поведінку її сина в суспільстві...

Оскільки відповідачами не надано доказів відповідності оригіналу до розповіді Кецмура Т. М., суд вважає такими, що не відповідають дійсності, свідчення, викладені в монолозі, підписаному прізвищем та іменем Кецмура Т. М.

Виходячи із зазначених вище обставин, суд вважає такими, що не відповідають