Читати книгу - "Остання подорож Сутіна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми занурюємося в голови суб’єктів, про яких збираємо інформацію. Ми мусимо знати про них усе. Навіть якщо я змушений буду визнати Вам: психології не існує. Все то — вигадка. У головах людей не знайдеш шаблонів. Кожна голова — інакша. Людина — повна суперечностей, нічого неможливо передбачити наперед. Кожна дія — дивна і не піддається поясненню. Я зрозумів це аж наприкінці своєї кар’єри. Повірте: у Вас немає права ставити себе на місце іншої людини. Ви — не ця людина. Вона — інакша. Ви, можливо, напишете якось цілу книжку про останні дні художника. Я теж намагався це зробити, але залишився на етапі підготовчих матеріалів. Надто мало часу.
Ви, напевно, були шпиком, спостерігали за похороном Сутіна з безпечної віддалі, записали собі імена, які Ви, зрештою, і так знали. Може, навіть фотографії робили? Можете показати? Ви кажете, що розпізнали цих трьох чоловіків. А обох жінок? Можливо, котрась з них уже була у Ваших актах, тож Ви не мали особливих проблем з ідентифікацією?
Він ані словом не зреагував на мої запитання, а взявся незворушно правити своєї, як таємний агент, обізнаний у справах літературних:
Внутрішній монолог нічого Вам не дасть, от побачите. Ви переконаєтеся, що він неприпустимий. Це — неправильна перспектива. І відкриття внутрішнього монологу — найбільша брехня в брехливому царстві літератури. Ви не можете увійти в іншу людину і верзти щось від її імені, це був би величезний злочин. І ще одне: він був великим мовчальником. Не приписуйте мовчальникові зайвих слів. Йому цього не хочеться. Якщо не можете відступити від своїх ліричних арабесок, то пошукайте поезії деінде. Ви визнаєте свою поразку, і Вам доведеться писати книжку заново. Переписати її від початку до кінця. Ніде не вживайте першої особи, пишіть у третій особі. Ніде не вживайте чистого минулого, тільки непевне теперішнє. Ви, звісно, проігноруєте всі мої поради, та згодом дуже про це пошкодуєте, адже Вам доведеться почати розслідування від самого початку. Так Вам і треба. Отоді згадаєте про мене, і самі себе прокленете, що проігнорували пораду практика. Повторюю: ніякого внутрішнього монологу. Він тільки нашкодить розслідуванням. Не вставляйте свого голосу в голову мовчальника. Облиште це.
Він розвернувся, знову без жодного слова на прощання, і ображено зник між могилами. Вже за десять секунд від нього не залишилося й сліду.
Була одна могила, яка важила для мене під час моїх звичних маршрутів і відвідин певних зупинок у цій повітряній географії мертвих особливо багато. Тож я і цього разу вирішив не виходити зі свого улюбленого паризького некрополя, поки не зазирну туди. Тим паче, після такої дивної зустрічі з тим старим. На моїй улюбленій могилі — найкращий надмогильний напис з усіх, які тільки зумів вигадати весь цей цвинтар. То могила Сесара Вальєхо, перуанського поета, вихідця з села в Андах, якого 1923 року доля закинула в Париж. Його мрією була громадянська республіканська Іспанія, а помер він 1938 року від задавнених наслідків перенесеної малярії. Немає нічого поетичнішого за його текст, який послужив написом на надмогильному камені: Я стільки сніжив, щоб ти зміг поспати. J’ai tant neigé pour que tu dormes. Сніг і сон… Погодна інстанція Я — і Ти, до якого Я ніжно звертається, заколисуючи до сну. Бо Ти не знає, як то — спати.
Однак того дня я не відразу знайшов ту могилу, таке зі мною ще жодного разу не траплялося. Я був спантеличений і злився сам на себе. Невже стільки часу минуло з мого попереднього візиту сюди? А може я не на тому цвинтарі? У 80-ті роки, коли я ще жив у Парижі, у мене був внутрішній компас, який допомагав мені вибирати в цьому морі могил правильне місце. Невже мій компас загубився, чи його стрілки поламалися? Довелося звернутись до одного з працівників цвинтаря, які охороняли тут смерть.
А що, коли біль після смерті не припиняється? Письменник, який страждав від свого вічного Перу несправедливості по всьому світові, написав поему «Дев'ять страховиськ». Тепер вони поєдналися в синдикаті голосів на цвинтарі Монпарнас, і перуанець болю співає в перелякане велике червоне вухо сина полатайка з білоруського села Сміловичі:
Безжально Біль розростається світом з кожною миттю, Щосекунди зростає на тридцять хвилин, крок за кроком, Болю ж природа — подвійний біль, І умовою страдництва, м’ясоїдного і невситимого, Є подвоєний біль, і трава виростає травою з подвоєним болем, А добре життя нас удвічі сильніше болить. Ніколи не було ще, о людські людиська, Стільки болю у грудях, У петлиці, у портмоне, У келиху, в різниковій крамниці, в каліграфічних прописах! Ніколи не було ще стільки болісної любові, Ніколи ще далеке не вдаряло так близько, Ніколи ще вогонь не грав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання подорож Сутіна», після закриття браузера.