Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я не збираюся Вам ні в чому більше допомагати! Взагалі співпрацювати з Вами!
— Ну, ну, це ж несерйозно! — обличчя Юрія скривилося у холодній посмішці. — До того ж, Едіто, у Вас немає вибору.
Я подивилася на нього переляканими очима.
— Що Ви таке говорите?! У чому річ? Що за дурня...
— Дурня полягає в тому, що Ви, Едіто, щодня ходите по лезу бритви і самі того не відаєте.
— Ви мене шантажуєте?
— Попереджаю, — розсміявся Юрій.
— Я справді нічого не розумію, Юрію. Ясніше, будь ласка, поясніть.
— Ви молода, розумна, цікава жінка, маєте наукову ступінь... — завів Князевич знову своєї.
— Я не здобула її і цим завдячую Вам.
Юрій стомлено покрутив головою, так, що в шиї почувся хрускіт.
— Зовсім забув, пані професорко. Ось документи, що засвідчують Ваш науковий ступінь... — він простягнув мені прозорий пластиковий конверт, в якому, очевидно, справді були якісь документи.
— Ого... Скільки компліментів і щедрот за один раз, — твердо проказала я. — Тим більше з уст людини, що погрозами змушує мене до співпраці, суть якої навіть не намагається пояснити.
— З Вами нічого поганого не станеться, якщо будете поводитися чемно, — відрізав Юрій, — і виконаєте наше доручення. Зовсім нескладне завдання, Едіто.
— Маю підірвати президентський кортеж чи пограбувати Лувр?
Юрій розсміявся:
— О, нарешті Ви жартуєте! Ми починаємо домовлятися.
— Яке завдання?
— Ось! — Юрій дістав із пластикового конверта якесь фото. — Це відомий колекціонер, у минулому — працівник французьких спецслужб. Його ім’я граф Люціус.
Я перевела погляд на фотокартку і відчула, як моє горло стиснули невидимі лещата: на мене дивився елегантний, усміхнений сіроокий... На мене з фото дивився отець Люк!
— Граф Люціус? — повторила я, намагаючись зібрати свої думки докупи. — Люціус... Дивне ім’я для чоловіка!
— Саме так. Люціус. Старовинне латинське ім’я. Але Вам він більше відомий як отець Люк, вікарій місцевого костелу, чи не так? — відповів Юрій мені насмішкувато. — Такий елегантний священик, що люб’язно спілкується з вродливими прихожанками... Такий собі сучасний Араміс!
— Що за дурня? — розгублено почала я, все більше розуміючи, що таки дійсно вляпалася з головою. — Що за маячню Ви городите?
— Не хвилюйтеся так, Едіто! — випередив мене Князевич. — Єдине, що відрізняє його від знайомих Вам українських чоловіків, — графський титул і манери. Ну, і його блакитна кров, гени... — він розсміявся. — Та пан Люціус чудово володіє і англійською, і російською, і польською, тож я переконаний, мовного бар’єру у вас не виникло... До того ж є те, що притягує його до Вас, наче магнітом... Інформація, яку знаєте лише Ви. Ви потрібні йому у пошуках Чаші Омбре.
— Ви маєте на увазі те, що цей чоловік, граф Люціус, і вікарій костелу, отець Люк, — одна і та ж особа? Нащадок Жака і Х’юго де Моле, лицарів ордену Храму?
— Саме так. Де Моле — старовинне прізвище його роду по материнській лінії, Едіто. Граф Люціус Антуан Серж де Прейзі де Моле. Таке його повне ім’я.
Тепер голос Юрія звучав зовсім тихо.
— Ваше завдання — продовжити ваше чудесне знайомство з мсьє графом, втертися в довіру, можливо, навіть переспати з ним, аби дізнатися, що відомо йому, якою інформацією він володіє, що планує робити далі... Нам потрібно знати про кожен його крок!
Я обурено подивилася на Юрія і сутужно ковтнула повітря.
— Ну, не будьте занудою! Ви ж молода вродлива жінка! — розсміявся він. — Я б на Вашому місці скористався таким рідкісним шансом. Французькі графи на кожному кроці не валяються!
— То, можливо, граф — гей і у Вас є шанс? — вигукнула я зопалу.
Юрій прокашлявся.
— Едіто, — проказав він. — Нас цікавить навіть не стільки сам граф, як один із його фоліантів, рукописна книга, в якій розповідається про життя-буття Х’юго де Моле, його предка-тамплієра. Книга надзвичайно цінна, бо написана таким собі Георгом де Гастоном, зброєносцем, ще за життя самого Х’юго де Моле. Маємо інформацію, що граф привіз її із собою. Ви маєте її викрасти.
— Я? — мій голос затремтів осиковим листом.
— Так, Ви, моя люба. А викравши, передасте мені. Далі повертайтеся додому і живіть собі, ніби нічого не трапилося.
— Про що Ви говорите? Викрасти книгу в отця Люка?! Навіть якби я погодилася на таку маячню, звідки мені знати, що це саме та книга?
— Не хвилюйтеся, граф Люціус сам покаже її Вам. Він це зробить обов’язково. Ви ж йому так потрібні для пошуку Чаші! — криво усміхнувся Юрій. — Гадаю, Ваші паранормальні здібності стануть Вам у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Омбре. Над темрявою і світлом», після закриття браузера.