Читати книгу - "Сповідь суперниці"

сходами нагору. Я захвилювалася, що зараз опинюсь у покої, де Гіта «любиться» з шерифом. Але невеличка кімната в недобудованому замку була затишною і розкішною. Лави біля стіни вкриті сукном, скрізь гаптовані подушки, різьблені стільчики, а на підлозі килим, такий розкішний, що страшно ступати. В ніші вікна п’яльця з незакінченим вишиванням, у скриньці яскраві мотки ниток, різнокольоровий бісер у коробочці. Поряд пюпітр для аркуша, коробка з пергаментом, заточені пера. Мабуть, Гіта не відмовлялася від звичних занять і в мирському житті. А поряд купа книг. Гіта завжди любила читати, Едгар догоджав своїй датській дружині, потураючи навіть такому її дорогому захопленню, як книги.

— Міледі Гіта любить усамітнюватися тут, коли немає справ, — пояснила мені дитина.

Самота — теж розкіш. У нас в обителі ми рідко могли дозволити собі таке.

Мене відразу потягло до книг, але Адам спочатку не давав мені спокою, повторював, що Гіта розповідала йому про мене, казала, що я свята. Він питав, як це бути святою, і мені довелося розчарувати його — пояснити, що в мені стільки ж святості, як і в ньому самому. Схоже, ця дивна дитина була розчарована. Ми з ним поговорили ще трохи, й він здивував мене несподіваним знанням Святого Письма. Й це син язичниці-сарацинки!

Гіта невдовзі забігла до нас, але ненадовго, просто запропонувала мені повечеряти з ними в загальній залі. Я відмовилася, вона не наполягала, знову пішла. За нею поквапився й Адам. Здавалося, ця дитина любила її, вони чудово порозумілися. Бастард шерифа і його коханка. Зараз вони живуть із шерифом однією сім’єю і, зважаючи на все, щасливою сім’єю. Але що буде, коли прибуде донька короля? Тоді вони відразу позбудуться всього. І від цієї думки мені стало сумно. Бо, присягаюся вірою, мені подобалося все, що я побачила тут.

Щоб якось відволіктися від невеселих думок, я взялася переглядати Гітині книги. Їх було чотири, всі в шкіряних палітурках з тисненої шкіри. Я побачила працю ченця Гільдаса «Про загибель і підкорення Британії», розкішне видання «Псалмів Давида», «Історію лангобардів Павла» Діакона і «Ars Amandi» — «Мистецтво любові» Овідія. Я не втрималася, взяла останню. Книга була гарно переписана, з великими літерами в заголовках, розфарбованими й позолоченими. Я пам’ятала, з яким захопленням інколи зачитувала мені Гіта рядки цього автора. Може, тоді й почалася її загибель.

Я таки не втрималась і прочитала кілька рядків про те, як чоловік чекає на жінку, як вона приходить:

«… в розхристаній легкій сорочці, На білосніжні плечі спадали пасма».

Чомусь я уявила цю жінку Гітою. Ніби бачила з нею Едгара.

«Легку тканину я зірвав, хоч заважала мало, — Скромниця таки боролася зі мною. Тільки билась, як ті, хто не прагне перемоги. Невдовзі сама собі зрадила, здалася без праці. І постала вона перед поглядом моїм гола. Мені в бездоганній красі тіло з'явилось її. Які плечі я пестив! До яких рук торкався! Якими повними були груди — тільки пристрасно їх стискати! Яким гладеньким був живіт під її досконалими грудьми! Тонкий стан, юне круте стегно! Тіло голе її до свого притискав я…»

Я швидко закрила книгу. Кілька хвилин ходила по кімнаті. То ось чого навчає мою подругу звідник Едгар! Вона ж… поступається, спокушена, зганьблена. Бідолашна моя! Вона мов під владою чарів, не помічає свого скаліченого життя, зганьбленого ім’я. Все віддала вона цій людині заради ганебного становища наложниці, заради плотських утіх. Заради злягання!

Коли з’явилася Гіта, жвава, ошатна, я не відразу почала спасенну бесіду. Мовчала, слухаючи її щебетання про те, що тепер у нас багато часу й ми зможемо розмовляти хоч до ранку, бо Едгар розуміє, як нам, подругам, хочеться побути разом, і не турбуватиме нас.

— Він великодушний, — холодно сказала я. — Готовий навіть не брати тебе сьогодні на ложі.

Вона дивно глянула на мене, але замість відповіді взялася запалювати свічки на кованій тренозі. Потім знову посміхнулася.

— Він завжди йде назустріч моїм бажанням. Знаєш, Отіл, я така щаслива з ним, я раніше не знала, що в світі існує таке щастя. Бо з тієї хвилини, як побачила Едгара, я віддала йому і серце, й душу. І якби Господь звів нас раніше…

— Замість того, щоб повчати Всевишнього, подумала б, що чаїть у собі ваше співжиття.

Дивна річ — раніше саме Гіта була розсудливішою з-поміж нас двох, тоді, як я жила в світі марень і видінь. Але зараз раптом я відчула себе набагато старшою і мудрішою. Тому, коли я заговорила, мій голос звучав спокійно. Хоча неприємно говорити подрузі таке, я розказала, які чутки ходять про неї — як про повію шерифа, як вона губить себе, своє добре ім’я тим, що не вінчаною живе в домі Едгара, спить із ним. Вона це називала коханням, проте це було згубне кохання, зручне тільки для Едгара, бо чоловіка не судять строго і вся провина за гріх лягає тільки на жінку.

— Пам’ятаєш, Гіто, ти читала мені з Овідія, що закоханих чекають бурі, горе і виснаження? Зі слів поета все це здавалося чудовим. Але в житті… Зараз тобі добре з Едгаром, але хіба ти забула, як спокушає нас цар зла? Він розставляє на нашому шляху пастки саме там, де ми найслабші. А слабкість — це коли ми приймаємо лише те, що приємно, забуваючи про обов’язок. І я заклинаю тебе, якщо в тобі є страх Божий, піди від свого коханця!

Гіта дивилася на вогник свічки й мовчала. Я навіть не могла зрозуміти, чи слухає вона мене, таким очужілим