Читати книгу - "Ангел пригляду"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Мені до Льоші треба, ідіоте! — визвірився Субота.
— Не знаю ніякого Льоші, телефонуйте, — знущався псевдосисадмін.
— Немає в мене телефона! Дай пройти, а то пізно буде! — лютував Субота.
— А що буде пізно? — несподівано зацікавився охоронець.
— По асфальту розтовчу, — щиро пообіцяв Субота.
І лежати б охоронцеві розтовченим відповідно до погрози, чи, може, самому Суботі лежати, а то й обом валятися на холодному брудному асфальті, але на порозі намалювався ангел не ангел, але щось блакитнооке, веселе: Михайло Ковальов. Як Пилип із конопель.
Двох слів йому вистачило, щоб усе зрозуміти; підігнав не зволікаючи приземкувату «Хонду», запхнув у неї збентеженого Суботу, сам стрибнув за кермо і вгвинтився в потік машин. Розштовхуючи й перебудовуючись, понісся автострадами, час від часу повертаючи і проскакуючи через якісь двори, водночас однією рукою набираючи в телефоні номер чолов’яги з вовчими очима.
Той зрозумів, про що мова, ще швидше, з півслова. Похвалив Мишка, звелів везти туди, куди сам знає, обіцяв прибути за першої можливості, тільки прізвище пасажира уточнив:
— Субота, так?
— Субота, — кивнув у відповідь на запитальний погляд водія пасажир.
Хвилин через п’ятнадцять, а може, й менше, «Хонда» підкотила до таємного сховку, де нещодавно знайшли притулок панотець Михайло і його супутники: Катерина, капітан Голощок та дяк Антоній.
— Панотця Михайла немає, і Олексія теж, — пояснив, заштовхуючи Суботу в офіс, Михайло Ковальов. — Але решта на місці. Почекайте трохи, скоро ті теж підтягнуться…
Але підтягтися ніхто не встиг. Не вийшло навіть двері за собою причинити, бо їх раптом заклинило. Раз, удруге штовхнув двері Мишко, навалився всім тілом — не піддаються. Здивувався, знизав плечима, визирнув. Визирнув і Субота.
Побачене здивувало Мишка, а Субота спітнів від жаху.
За дверима стояла, холодно усміхаючись, Діана, сяяла золотом очей. Нога її в чобітку, вставлена в шпарину, не давала дверям зачинитися. Поруч, нерухомі, в незмінних сонцезахисних окулярах, стояли темні: Супрун і його ад’ютант.
— Диявол! — видихнув Субота. — Як ти мене знайшла?
— Теж мені завдання!
— Знову бісівські штучки?
— Фу, як грубо, — скривилася вона. — Ми сучасні люди. Радіомаячок на одязі ефективніший за будь-які штучки.
— Знайома дівчина? — з розумінням запитав Мишко.
Субота кивнув:
— Мочити мене заявилася.
Діана болісно скривилася:
— Юро, як тобі не соромно…
Але Мишко, який уже щось зрозумів, почав діяти.
— Вибачте, мадемуазель, вам доведеться трохи зачекати зовні…
Спритним стусаном він вибив ногу Діани з дверного отвору, але й це не допомогло. Діана виставила перед собою долоню, і наступної секунди Михайло Ковальов улетів у приміщення, пролетів кілька метрів спиною вперед, важко врізався в стіну і сповз на підлогу.
Якби тут був письменник Чилінін, він, певно, розпізнав би в цьому нищівному ударі «таємне зусилля аньцзинь». Діана в невідступному супроводі темних увійшла в просторий передпокій і глянула на Суботу.
— Юро, — м’яко промовила вона, — ходімо зі мною. Дій чекає.
— Ні,— Субота позадкував. — Я не піду.
— Кажу тобі востаннє: йдемо!
На цих словах уперед висунувся квадратний Супрун, очі його блиснули жовтим вогнем, масивні кулаки хруснули, стискаючись. Серце Суботи впало: немає людини, здатної впоратися з темними.
Капітан Голощок, який виник невідь-звідки, цього не знав. Тому, не гаючи часу на переговори, від усієї душі спрямував на голову Супруна важкий табурет. Таким ударом можна було зламати шию бика, але Супрун лише з прикрістю крекнув і гепнувся кам’яним задом на підлогу. У ту ж мить Діана, без найменшої паузи, вдарила Голощока ножем. Удару ніхто не помітив — просто щось коротко зблиснуло в повітрі…
Урятувала капітана звичка до постійних переміщень у ході сутички. У ту мить, коли ніж тільки почав викреслювати свій смертельний зиґзаґ, він уже котився по підлозі до протилежної стіни, щоб, відштовхнувшись, тут же злетіти в повітря й завдати зверху невідпорного удару ногою — тепер уже в груди ад’ютанта з лисячою мордою. Той устояв, позадкував, загарчав зі злості.
Субота не встигав стежити за швидкими переміщеннями розвідника, проте встигала Діана. Другий ніж наздогнав капітана в повітрі, перерубав артерію. Секунду тому невагомий, мов ангел, у повітрі — він важко, мішком звалився на підлогу, кров рясно забризкала килимок. Розлючена Діана ступила до нього — волосся її здибилося, в очах палала чорна ненависть.
— Не чіпай його! — сказав Субота, закриваючи собою капітана. Той лежав на підлозі, скреготів зубами, кров поштовхами виходила з його тіла…
— Геть!
— Не смій!..
Ці два слова хотів мовити Субота, але мовив їх хтось інший. Голос був дивний, якийсь нетутешній. Він круто обернувся — позаду нього стояла жінка нелюдської краси. Вони з Діаною зустрілися поглядами, і демониця посміхнулася злобно.
— Катерино… Хочеш битися зі мною?
— Ти не зачепиш його! — повторила Катерина. Суботі здалося, що в повітрі навколо неї розлилося золотисте сяйво, оточило німбом усю її постать.
— Зачеплю… І його, і тебе, — обличчям Діани блукала все та сама чорна посмішка. — Поверни мені сновидця. Інакше ви помрете — всі до одного.
— Це легше сказати, ніж зробити… — почувся чийсь тихий голос.
Ліворуч від Суботи виникла людина зовнішності напрочуд ординарної — борода, окуляри, м’який вираз обличчя. Але Субота, звичайно, впізнав його — то був Борис Чилінін. Як і коли з’явився тут відомий белетрист, Субота не помітив. Катерина глянула на письменника з боязкою надією, той підбадьорливо кивнув — мовляв, нічого, впораємося. Жінка тут же кинулася до капітана, підняла, поклала його голову собі на коліна, почала заговорювати, заколисувати зяючу криваву рану.
Діана тепер дивилася тільки на Чилініна, в її очах щось мерехтіло.
— Як смієш ти, смертний, ставати в мене на шляху?!
— Зараз і подивимося, хто тут смертний, — спокійно відповів той.
Мишко, який устиг оговтатись, уже був поруч із Суботою, потрушуючи головою, як контужений кінь. Тепер вони стояли втрьох — Субота, Чилінін і Михайло Ковальов проти Діани й парочки темних, а на руках у Катерини захлинався, стікаючи останніми краплями життя, розтятий капітан.
— Що будемо робити? — беззвучно запитав Мишко.
— Забирай Суботу, — звелів Чилінін, не зводячи очей з Діани, чиє обличчя тим часом стало багряним. — Роби, що він скаже.
Мишкові не треба було повторювати двічі. Безцеремонно й боляче викрутивши руку Суботи, він виштовхнув його з передпокою, потім вони пронеслися крізь іще пару кімнат і вивалилися надвір чорним ходом. Озирнувшись наостанок, Субота ще встиг побачити, що Діана скам’яніла під поглядом Чилініна, а темні акуратно беруть його в кільце…
Через півхвилини вони з Мишком уже сиділи в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангел пригляду», після закриття браузера.