Читати книгу - "Старо-світські батюшки та матушки"

Раз Надезя взяла ключі од комори й не оддала матері. Онися Степанівна лапнула коло пояса, де в неї завжди висів здоровий пучок ключів, і не знайшла ключів. Вона побігла в Надевину кімнату.

– Надезю! Чи це ти не оддала мені ключів, чи я їх де загубила?– спитала Онисія Степанівна.

– Ні, не оддала,– сказала Надезя.

– То дай їх сюди,– сказала Онисія Степанівна.

– Нащо вам, мамо, ключі? Я буду видавати харч до пекарні на поживок для всіх!

– А то навіщо? – крикнула Онисія Степанівна.

– Та тим, що ви годуєте нас борщем та кашею,– обізвався зять, почервонівши.

– Ото великі пани понаїздили в Вільшаницю! Як забагатієте, тоді будете їсти пундики. Передніше придбайте добра та тоді й коверзуйте. В мене зайвини та збитків не було й не буде,– сказала Онисія Степанівна.

Зять спахнув, його лице почервоніло. Він підняв голову вгору.

– Коли сказати по правді, то господиня в домі – моя Надезя, а не ви,– сказав гордовито зять.

– Хто? Надезя, а не я? Я тридцять років тут господинею! Мої комори, моє й добро в коморах! Наоріть, насійте та тоді й будете господарями. Дай сюди ключі!– крикнула Онися до Надезі й кинулась до її кишені, де бряжчали сховані ключі.

– Надезю, не давай!– крикнув зять.– В коморі яйця, сир, масло, всяке добро, а ви нас годуєте кашею з салом,– сказав зять.

– Не ваше масло, не ваш сир! Я сир продам та собі грошей зароблю. В мене дочка панна, в мене син,– сказала Онися.

– Дочка при нас житиме й харчуватиметься, й ви будете при нас. Хіба ми вас виженемо з хати, чи що? – обізвалась Надезя.

– А ти думала ще мене з хати вигнати? О, не діждеш цього! Я тут господиня, а не ти. Як заходжусь та наважусь, то й хата піде уперекидь, а ви вилетите з Вільшаниці.

– Ба я тут господиня!– сказала Надезя.– Тут на парафії мій чоловік, а я його жінка.

– Овва! Яка господиня! Це дім мій – його ставив твій дід Моссаковський. А коли хочете коверзувати, то нехай вам громада ставить другу, опрічню хату,– сказала Онися.

– Хоч дім – ваш, та він стоїть на церковнім грунті, тим він і наш,– сказав зять.

– Земля церковна. Оріть свою частку города, а дім мій. Я тут була й буду господинею, а вам не хочу в руки дивитись. Дай, Надезю, ключі! – крикнула Онися.

Надезя не думала оддавати ключі. Онися без церемонії засунула свою руку в кишеню й вихопила ключі так швидко, що Надезя й незчулась і не опам'яталась. Онися гуркнула дверима й пішла в свою кімнату, приказуючи:

– От і правда, як співають: «Ой піду я до дочки, наберуся бідноти; ой піду я до сина – лиха моя година!»

Змагання то за се, то за те виникали сливинь щодня. Стара бігала лаятись до молодих, а зять взяв молотка й цвяшків і забив двері в тещину кімнату, щоб теща до їх не ходила сливинь щодня змагатись та лаятись.

– Забивайте, забивайте двері од матері. А я й через двері достану до вас. Я вас вижену з Вільшаниці, як не будете покірливі мені,– кричала Онисія Степанівна через двері. – Це буде найкраща діляниця!

Од того часу зять з Надезею пили чай в своїй кімнаті й купували до столу м'ясо за свої гроші. Онися продавала сир та масло з своїх корів і ховала гроші в свою скриню. Од того часу в пекарні була одна наймичка материна, а друга зятева. Стали навіть обідати нарізно: мати з Палазею рано, по-старосвітській, а зять з Надезею пізно, опівдні. Онися держала ключі в скрині під замком і сама ходила в комору та в льох.

Настала весна. Завіновський почав піддобрюватись до тещі та все заговорював, щоб вона оддала йому свою третину города.

– Нащо вам, мамо, той клопіт! Я виорю, й зралю, й заскороджу, й посію, й вас прохарчую. Нащо вам розводити ті воли та плуги: ви вже старі,– такої співав зять.

– Так, зятю, так. А як ви мене не схочете годувати хлібом, чим я тоді живитимусь? Лучче таки й безпечніше, коли я матиму свій хліб та не буду нікому дивитись на старість в руки. Якби пак ви обоє були статковиті люди, а то!.. Ет! – говорила Онися.

– А я таки виорю й засію увесь город,– говорив зять.

– А я не дам. Города зроду-звіку не дам нікому,– й не просіть, і не канючте в мене.

Настала весна. Завіновський найняв чоловіка й вислав плуга орати город. Город був на леваді дуже здоровий. Чоловік виорав зятеву половину. Зять звелів орати й тещину частку.

Онися вибігла на город і підняла гвалт.

– Не ори моєї частки, бо я тобі плуга порубаю,– кричала вона на чоловіка.

– Коли батюшка звеліли орати увесь город! – говорив чоловік і погнав воли на Они-сину частку.

– Не ори,– кажу тобі,– бо підеш під суд. Це моя частка. Геть з мого города! – гукнула Онися й при тих словах вхопила обіруч здорову палицю й давай лупити воли по мордах. Воли закрутили головами.

– Не бийте-бо худоби! Що вона вам винна? – гукнув мужик, розсердившись за безвинну худобу.– Гей, сірі!.. Оступіться, матушко! Не нівечте мені худоби надаремно!

– Оступись сам, а я не оступлюсь! – репетувала Онися й розп'яла руки перед самими волами.

Завіновський з Надезею вибігли на город і кричали, щоб мужик орав увесь город. Онися стояла перед волами, розчепіривши руки.

– Поганяй воли! Чого ти стоїш та дивишся? – гукнув зять на чоловіка.

Чоловік погнав воли. Онися лягла на землю впоперек перед самими волами.

– Передніше переореш мене пополовині! Під суд підеш і ти, й твій дурний піп! – кричала Онися, лежачи на землі.

– Одколи живу на світі, ще не орав попадь,– гукнув мужик, кинув батога та й пішов додому.

Онися встала, звернула воли на зятеву половину й погнала їх по ріллі. Вони потягли плуга по городі, збиті з пантелику.

– Це кара господня, а не теща! – гукнув Завіновський.

– Геть з моєї господи, щоб і дух твій тут не смердів,– гукала Онися до зятя.– Запрягай коні та виїжджай з Вільшаниці, бо я тобі не дам тут жити. Я тобі покажу, як однімати у сиріт шматок хліба! Або я вас одселю звідсіль геть, отуди над став! – репетувала