Читати книгу - "Вершник без голови"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Бідолаха був на грані розпачу, та, власне, вже й перейшов ту грань: знову марно погукавши якусь хвилю, він упав крижем на землю і завмер, зневірений й байдужий до всього.
Та, власне, це його і врятувало. Лежачи отак долілиць, він уловив вухом тихий, ледь чутний звук, якого ніколи не почув би на ногах. І хоч він майже губився серед тиші, чоловік упізнав той звук, бо саме його так прагнув почути. То було дзюрчання води!
Радісно скрикнувши, він підхопився на ноги, так наче й не був скалічений, і рушив туди, звідки долинав звук.
З подвоєним завзяттям переставляв він свій важкий костур. Навіть забита нога начебто допомагала йому йти. Сила духу та любов до життя змагались із зневірою й страхом смерті.
Любов до життя переважила, і за десять хвилин, лежачи на траві, біля кришталево чистого струмка, той чоловік тільки дивувався, як могла завдати йому таких неймовірних мук звичайна спрага.
Розділ XLIII
КЕЛИХ І БУТЕЛЬ
Ми знов у хатині мустангера. Знов його вірний слуга сидить на табуретці посеред хатини. Знов його собака лежить на постілці перед коминком, устромивши носа в теплий попіл.
Чоловік і собака на тих самісіньких місцях, що й тоді, і майже в тих самих позах, а загалом у хатині багато що змінилось, і це одразу впадає в око.
Оббиті кінською шкурою двері, як і раніш, тримаються на шкіряних завісах, і гладенькі шкури мустангів так само вилискують на стінах. Стіл з юкових обаполків також стоїть на місці, і нехитре ліжко, і дві табуретки, і постіль слуги. Та не видно на стіні рушниці; десь поділися срібний кубок, мисливський ріг, свисток; не висять на своїх місцях сідло, вуздечки, ремінці, серапе; зникли книжки, чорнило, пера, папір.
З першого погляду можна подумати, що хакале пограбували індіанці.
Та ні. Коли б так, то Фелім не сидів би спокійно на табуретці й на голові в нього не було б його рудої кучми.
Хоч із стін усе знято, проте нічого з хатини не винесено. Всі речі там, але в інших місцях, і кілька перев'язаних мотузкою пакунків, скиданих. купою на підлозі, — серед них і шкіряна скриня, — свідчать про готування до переїзду.
Спаковано ще не все, але видно, що день від'їзду наближається.
Та, незважаючи на ці переміни, одна річ і досі стоїть на своєму звичному місці — це заповітний бутель. І Фелім бачить його частіше, ніж будь: що інше в хатині, бо хоч куди б він дивився, а очі його незмінно повертаються до тієї посудини в лозовому плетиві, що так спокусливо виставлена в кутку.
— Ах ти ж мій скарбе, ось ти де! — уже вкотре звертається він до бутля. — В твоєму благословенному лоні більш як дві кварти чудового трунку, а тобі хоч би що. Якби бодай десяту частинку його та в мій шлунок, ото була б йому користь! Правда ж, Таро?
Почувши своє ім'я, собака підвів голову й озирнувся навколо, немовби запитуючи, чого від нього хочуть. Та побачивши, що Фелім говорить сам до себе, він знов поклав голову на місце.
— Ет! Мені не треба відповіді, друже. Я й сам добре знаю. Мені б і скляночки звідти вистачило, але ж панич сказав — ні краплі, то я вже й не смію. Хоч після всього того пакування в мене аж язик до рота прилипає, наче я туди пластир упхав. Ну просто ганьба, їй-Богу, що панич Моріс узяв з мене слово не чіпати питва, та ще й тепер, коли воно йому ні до чого. Він же сам казав, що повернеться сюди тільки на одну ніч, то не вип'є ж він за вечір дві кварти! Хіба що отой старий гріховодник Стамп з ним приїде. А то справжня прірва, хай йому абищо! Він може влити в себе стільки віскі, що й паничеві нічого не лишиться… Та, хвалити Бога, є хоч одна втіха — скоро ми поїдемо звідси в наш рідний старий Баллібаллах. Отам уже я вип'ю на радощах! І не якоїсь американської погані, а справжнього ірландського! Гіп-гіп ура! Сама вже думка про це тішить серце. Гіп-гіп ура!
Підкидаючи капелюха до стелі й ловлячи його на льоту, — повеселілий ірландець ще кілька разів вигукнув своє сміховинне гасло. Потім угамувався і якийсь час сидів мовчки, як видно, наперед смакуючи подумки ті втіхи, що чекали на нього в Баллібалласі.
Та невдовзі думки його повернулися до ближчих речей, а головне — до бутля в кутку хатини. Фелім прикипів до нього поглядом, і в очах його дедалі Увиразніте блищав жадібний вогник.
— Ах ти, моя золота посудинко! — знову звернувся він до бутля. — Яка ж ти все-таки й гарна! Так і тягне тебе поцілувати. Ти ж не викажеш мене, як я тебе цмокну разочок? Не викажеш, правда? Тільки один разочок. Шкоди з того нікому не буде. Та й панич, напевне, нічого не скаже, як дізнається, скільки пороху я тут наковтався, пакуючи всі оті речі. Мабуть, він і не сподівається, що я дотримаю слова, бо тепер усе не так, як раніш, — ми ж бо їдемо звідси. То як же не випити за щасливу дорогу. Недарма кажуть: сухо поїдеш — ні з чим приїдеш! Я так і поясню паничеві, коли він вернеться, то він і гніватись не буде. Є і ще одна причина: ось уже десять годин, як він мав приїхати, а його й досі нема. Ото й скажу, що випив лиш малу крапелиночку, бо дуже тривожився за нього. Він і словом мені не дорікне, клянуся святим Патріком! Я тільки нюхну, а там хай буде як буде… Лежи, Таро! Я нікуди не йду, — заспокоїв він собаку, що побачив, як він рушив до дверей, і теж підхопився.
Тварина не зрозуміла Фелімового наміру: він визирнув з дверей на стежку, аби тільки подивитись, чи не їде господар, що міг завадити йому прикластися до бутля.
Пересвідчившись, що на обрії ясно, він шаснув у куток, відіткнув бутля, підніс його до рота й ковтнув аж ніяк не «малу крапелиночку». Тоді поставив бутель на місце, повернувся й сів на табуретку.
Кілька хвилин він сидів тихо, потім знову заговорив сам до себе, проте час від часу звертався й до своїх слухачів —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вершник без голови», після закриття браузера.