Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мар’яна вийшла з ванни обмотана рушником та, наблизившись до мене, розвела руки, рушник опав і скрутився біля її ніг, а вона постала переді мною у всій своїй юній красі, а в ліжку поводилася так, мовби була сама невинність і навіть один раз тихенько зойкнула, даючи зрозуміти, що ці-лочка пробита. Я губився у здогадах, навіщо вона розігрує цей театр, але не був певен, чи це дійсно театр: може, вона й справді раніше кохалася зі мною неусвідомлено, але чи таке можливе?
З
Починало сутеніти, коли ми наблизились до місточка, і, щойно ступили на нього, я знову почув голос Чубая, який цитував «Самогубство закоханих на острові Небесних Мереж» Тікамацу Мондзаемона:
Ось і Сливовий Міст.
Тут Сугавара-но Мітідзане Спинивсь, пливучи у вигнання У провінцію Цукусі, тут Він пісню журливу склав:
«Не забувай мене, квітучий саде!»
А слива та, яку любив, у тузі За ним услід перенеслась Одним стрибком в Дадзайфу.
Зелений Міст.
Покинута вигнанцем і поетом,
Тужила тут сосна зелена.
А потім, як і слива та, помчала Услід за ним, не годна Розлуку пережити.
І третій міст — Вишневий.
Та вишня сил не мала Вирвати міцний свій корінь І відлетіти вслід учителю,
Відтак в гіркавій тузі всохла.
Місток скрипів під ногами й гойдався, після вчорашнього дощу вода в озерці піднялася і майже сягала містка, Чубай у човнику знову сидів спиною до нас і рибалив, голос його ставав чимраз тихішим і невиразнішим, а незабаром перейшов на тихе мурмотіння, яке котилося над водою, мов сиза мряка.
Ми зайняли наше місце під плакучою вербою. Я розстелив ряднину, розклав пляшки й склянки, ловлячи себе на тому, що роблю все з дивовижним спокоєм. Мар’яну спокійною назвати було неможливо: вона витверезіла і знову стала нервуватись і, щойно я розкоркував шампанське, відразу простягнула свою склянку. Ми обоє потребували випити. Після першої пляшки вона попорпалася в сумочці й видобула флакон. Коли я глянув на нього, серце в мене зупинилося. То був не той флакон, який мені показував Ростислав. То був флакон, на якому в кутику красувався елегантний чорний череп з кістками. В моїй голові з шаленою швидкістю замерехтіли всі можливі варіанти того, як можна вийти з цієї ситуації цілим і неушкодженим, але жодна з них не була настільки ідеальною, щоб я міг нею цієї миті скористатися. Тоді я вирішив за всяку ціну відтягувати час, заки щось вигадаю.
Я розкоркував другу пляшку і сказав:
— Не спіши. Ми ще маємо покохатися.
— Ми вже покохалися.
— Хіба ти забула, що ми це мали зробити на острові?
— Я просто подумала, що вдома буде зручніше.
— Одне другому не заважає. Я хочу тебе ще.
— Але я не хочу.
— Ну, тоді...
— Що тоді? — спитала вона з острахом.
— Тоді я тобі не складу компанії.
— Ти не можеш так зі мною вчинити!
— Я хочу кохатися з тобою тут, на острові. Я про це надто довго мріяв.
Вона поклала флакон поруч, якусь мить повагалася і врешті мовчки скорилася, але, щоб підкреслити свою незалежність, лягла на бік спиною до мене. Флакон лежав перед її очима.
— Ні, не так, — сказав я. — Я хочу, щоб ти стала на коліна.
— Ні.
— Що значить «ні»?
— Ні — значить «ні».
— Отже, ти мене обдурила.
— Нічого я тебе не дурила. Ти мене мав.
— Я хочу ще. Ти не можеш мені відмовляти.
Вона підвелася і якусь хвилю сиділа непорушно, потім випила мартіні, і я побачив у її очах сльози. Мені стало її шкода, але, з іншого боку, я не бачив причини, чому мав би відмовити собі в цьому скромному бажанні. Вона стала на коліна й нагнулася, спершись на лікті. Я підняв спідничку, стягнув майточки і замилувався видовихцем, яке, щоправда, вже оглядав у себе вдома, але за кожним разом завмирав, наче перед витвором Праксителя, бо нічого досконалішого за формою і змістом мені не доводилося раніше оглядати. Я ковтав очима ці стиглі півкулі, як голодний ковтає очима
хліб, я вбирав їх на повні груди, щоб бодай у моїй пам’яті зосталося це сніжно-біле диво, оточене пастелями засмаги, диво, до якого ідеально прилягали мої долоні, диво, в яке я жадібно занурював нігті, і тільки на одну мить правиця моя відволіклася від цього шляхетного заняття — коли я спритно витяг з кишені пігулку, яку отримав від Ростислава, і запив її вином. Я подумав, що зашкодити вона мені вже не зашкодить, а можливо, що й допоможе. Я рухався повільно, неймовірно повільно, час до часу пригублюючи з пляшки вино, я кохався собі на втіху, закидаючи голову до неба, що яскріло зорями, і чекав, коли вони почнуть падати, бо в серпні зорі падають, але зорі не падали, і місяць ковзав у сизих пасмугах, мов у цигарковому димі, а я насувався і відсувався, насувався і відсувався, насувався і відсувався, напливав і відпливав, вдаряв хвилями і відскакував у такт із місяцем, і здавалося мені, що ми з ним у цей мент поріднилися, і якщо в нього є серце, то воно мусить стукати в такт із моїм. Я не мав куди квапитися, я гойдався собі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Весняні ігри в осінніх садах», після закриття браузера.