Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

Та й від себе також не втечеш. Я чудово розумів, чому мені бракувало слів. Через те, що я жив не по правді, через те, що кривив душею. Прикидався, що кину грішити, а насправді замишляв щонайбільший гріх. Уголос казав, що стану порядною людиною, напишу господині цього негра й повідомлю її, де він і що з ним, але в глибині душі знав, що брешу, і бог це також знає. Не можна дурити бога — я в тому впевнився.

Від того клопоту в голові мені замакітрилось, я не знав, на яку мені ступити. Врешті я таки надумався: піду та напишу того листа, а тоді подивлюся, чи зможу я молитися. І — диво дивне: враз на серці в мене полегшало, і весь мій клопіт відразу розвіявся. Узяв я аркушик паперу та олівця і написав таке:

«Міс Уотсон, ваш утеклий негр Джім перебуває зараз тут, за дві милі від Пайксвілла. Його впіймав містер Фелпс, який поверне його вам за відповідну винагороду.

Гек Фінн»

Мені стало відразу так хороше, і я відчув, що вперше за ціле життя я очистився від гріха і що тепер міг би помолитись. Проте я не почав одразу ж, а, відклавши листа набік, сів і замислився — про те, як добре, що саме так усе сталося, адже ж я трохи не занапастив себе й мало до пекла не потрапив. А думки плинули далі. І почав я згадувати нашу мандрівку, і весь час мені Джім перед очима: то вдень, то вночі, то при місячнім сяйві, то в бурю, пливемо собі плотом наниз річкою та про се й про те балакаємо, та пісень співаємо, та сміємося. Але я нічого не міг нагадати собі такого, щоб настроїтися проти Джіма, навпаки: то бачу, як він після свого вартування ще й за мене на вахті вистоює, щоб дати мені добре виспатися; а то бачу я ще, як Джім радіє, коли я з туману виборсався й на пліт повернувся, або коли прийшов до нього на болото — це тамечки, де родова помста панувала; і ще пригадав я собі всякого багато: як завжди звав він мене «голубом», «сином», як жалував мене та пестив, як дбав про мене, який він завжди був до мене добрий; і зрештою згадав я, як урятував його, запевнивши людей, котрі шукали втеклого негра, що в нас віспа на плоті, і він був такий вдячний мені за те і сказав тоді, що в старого Джіма нема щирішого за мене друга в цілім світі, що я єдиний його друг; і раптом я озирнувся й помітив свого листа.

Він лежав напохваті. Я взяв його й потримав у руці. Я весь тремтів, бо мусив оце зараз, раз і назавжди, вирішити — туди чи сюди. Я замислився на мить, аж мені затамувало дух у грудях, а тоді мовив сам до себе: «Нічого не вдієш, піду таки до пекла!» — та й подер листа на дрібненькі клаптики.

Страшні то були думки, та страшні були й слова, але чи так чи сяк, а я вже їх сказав. Хай там що, все одно мені вже не виправитися. Ну то я й кинув про все це думати і сказав собі, що знову буду грішити: така вже моя доля, якщо в неправді мене виховували.

І для початку щось я придумаю, щоб Джіма знову з неволі викрасти; а якби й більший гріх спав мені на думку, я б і більший гріх учинив; якщо вже пропадати, то хоч не дурно.

Почав я тоді міркувати, як до цього діла взятися. Чого я тільки не вигадував! Кінець кінцем зупинився на одному способі, який видавався мені найкращим. Я добре роздивився один порослий лісом острівець, трохи нижче за течією, і, тільки-но стемніло, вивів плота зі схованки, скермував його до острівця і сховав його там, а сам ліг спати. Проспав я цілу ніч, прокинувся удосвіта, поснідав, одягнувся в усе нове, що в крамниці придбали, а решту одягу та сякі-такі речі зв'язав у клуночок, сів у човен та й повеслував до берега. Пристав нижче того місця, де, як гадав, була Фелпсова плантація, тоді заховав свій клунок у лісі, налив у човен води, накидав у нього каміння й затопив у такому місці, де міг би, якщо треба, швидко його знайти, — приблизно на чверть милі нижче від невеличкого парового тартака.

Все отак улаштувавши, почимчикував я дорогою. Минаючи тартак, я побачив на ньому вивіску: «Тартак Фелпса», а коли підійшов до садиби, за дві чи три сотні ярдів далі, став роздивлятися навкруги, та, як не дивився, нікого не помітив, хоч уже й настав білий день. Але це було мені байдуже, бо я не збирався ні з ким говорити — хотів лише запам'ятати, як у них там у садибі, що й де міститься. За моїм планом я мусив прийти туди з містечка, а не з річки. Обвівши очима ферму, попростував я до міста. І перший, хто мені трапився, був герцог. Він саме вивішував об'яву про «Королівське Неабищо», лише три вистави, — як це вони й минулого разу влаштовували. Ну, та й зухвалі ж були негідники! Я й незчувся, як він вигулькнув у мене перед очима — тут годі вже було й думати про втечу. Він, здавалося, дуже здивувався й запитав:

— Здоров! Звідкіля це ти узявся? — Потім, немов зрадівши, додав: — А пліт де? Чи ти його добре заховав?

Я сказав:

— Я й сам хотів, ваша світлість, у вас про те запитати.

Він раптом нахмурився та й каже:

— Цебто як, чому саме в мене?

— Ну, — пояснив я йому, — оце вчора, як побачив я короля в тому шинкові, то подумав собі, що хильнув він таки добряче: мабуть, мине кілька годин, поки він протверезиться і нам пощастить затягти його на пліт додому; тоді пішов я по місту тинятися, аби якось згаяти час. Якийсь чоловік запропонував мені десять центів, щоб я допоміг йому на той берег човном перепливти та барана назад перевезти, і я, звісно, погодився; а як почали ми того барана до човна тягти, чоловік дав мені мотузку потримати, а сам став підпихати барана ззаду; однак самому мені було несила його втримати, він вирвався та навтікача, ми кинулися за ним навздогін. Собаки в того чоловіка не було, тож довелося ганятися за бараном по берегу, аж поки він вибився з