Читати книгу - "Гаррі Поттер і таємна кімната"

Кілька хвилин вони ішли темним тунелем, а далі почули, як хтось удалині поволі пересуває каміння.

- Роне! - закричав Гаррі, наддаючи ходи. - Джіні жива! Я знайшов її!

Вони почули радісний крик, а за наступним поворотом побачили і самого Рона - він нетерпляче визирав крізь величенький отвір, який ухитрився розчистити в кам'яному завалі.

- Джіні! - Рон вистромив руку через отвір, щоб затягти її першою. - Ти жива! Повірити не можу! Що сталося?

Хотів пригорнути її, але Джіні зі сльозами відштовхнула його.

- Але ж усе о'кей, Джіні! - сяяв усмішкою Рон. - Усе закінчилося, усе... А звідки цей птах? Услід за Джіні в отвір залетів Фоукс.

- Дамблдор прислав, - відповів Гаррі, протискаючись крізь отвір.

- А звідки в тебе меч? - Рон здивовано витріщився на зброю, що виблискувала в руках Гаррі.

- Поясню, коли виберемося звідси, - відповів Гаррі, зиркнувши на Джіні.

- Але ж...

- Не тепер! - урвав його Гаррі. Він не знав, чи варто розповідати Ронові про те, хто відчинив Таємну кімнату; принаймні не перед Джіні. - А де Локарт?

- Десь там! - хихикнув Рон, кивнувши головою на трубу, якою вони прибули до тунелю. - Він у кепському стані. Зараз побачите.

Услід за феніксом, чиї широкі крила пронизували пітьму м'яким золотавим сяйвом, вони дісталися до самої труби. Там сидів Ґільдерой Локарт і цілком безтурботно щось мугикав собі під ніс.

- Йому відбило пам'ять, - пояснив Рон. - Наслав сам на себе чари забуття. Нам нічого, а він не має уявлення, хто він, де він і хто ми такі. Він сам собі небезпечний. Я звелів йому піти й зачекати нас отут.

Локарт глянув на них вельми добродушно.

- Привіт! - сказав він. - Яке дивне місце, правда? Ви що, тут живете?

- Ні, - відповів Рон, зиркнувши на Гаррі.

Гаррі нахилився й зазирнув у довгу темну трубу.

- Ти часом не думав, як нам звідси вибратись? - запитав він Рона.

Рон похитав головою. Фенікс Фоукс пролетів повз Гаррі й забив перед ним крильми. Його очі-намистинки виблискували в пітьмі, а довгий золотавий хвіст виразно колихався. Гаррі невпевнено глянув на приятеля.

- Здається, він хоче, щоб ти вхопився за хвіст, - розгублено припустив Рон. - Але ж ти занадто важкий, щоб він підняв тебе нагору.

- Фоукс, - пояснив Гаррі, - не звичайний птах. Нам треба міцно вхопитися одне за одного. Джіні, візьми Рона за руку. Професоре Локарте...

- Це стосується вас, - розтлумачив Локартові Рон.

- Візьміть Джіні за руку.

Гаррі застромив меча і Сортувального капелюха за пояс, Рон ухопився за його мантію, а Гаррі міцно стис у руках на диво гарячі пір'їни феніксового хвоста.

Він відчув у собі неймовірну легкість, а наступної миті вони вже зі свистом летіли трубою вгору. Гаррі чув, як Локарт, гойдаючись десь там унизу, вигукував: «Чудово! Дивовижно! Це просто якісь чари!» Прохолодне повітря куйовдило Гарріне волосся, але не встиг він натішитись польотом, як усе закінчилося, і вони приземлилися на мокру підлогу туалету Плаксивої Мірти.

Поки Локарт поправляв свого капелюха, раковина, під якою ховалася труба, знову зісковзнула на своє місце.

Мірта витріщила на них очі.

- Ти живий! - здивовано глянула вона на Гаррі.

- Чого ти така розчарована? - похмуро озвався він, витираючи окуляри від крові та слизу.

- Бачиш... я просто подумала, що... якби ти помер, то міг би лишитися зі мною в туалеті, - сказала Мірта, ніяково побілівши.

- Бе-е! - скривився Рон, коли вони вийшли з туалету в темний порожній коридор. - Гаррі, мені здається, Мірта кинула на тебе оком! Джіні, маєш суперницю!

Але обличчям Джіні і далі котилися сльози.

- Куди тепер? - запитав Рон, стурбовано глянувши на Джіні.

Гаррі показав на фенікса, який летів попереду, освітлюючи коридор золотавим сяйвом. Вони йшли за ним і невдовзі опинилися перед кабінетом професорки Макґонеґел.

Гаррі постукав і штовхнув двері.

- РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ -

Щасливий Добі

Коли Гаррі, Рон, Джіні й Локарт, укриті брудом і слизом, а Гаррі ще й кров'ю, зупинилися в дверях, на якусь мить запанувала тиша. А тоді пролунав крик:

- Джіні!

То була місіс Візлі, що сиділа й плакала перед каміном. Вона підскочила разом із містером Візлі, й вони обоє кинулися до доньки.

Але Гаррі дивився не на них. Біля каміна стояв і усміхався професор Дамблдор, а поруч, схопившись за груди, уривчасто дихала професорка Макґонеґел. Фоукс прошумів крильми повз Гарріне вухо й умостився на Дамблдоровому плечі, а Гаррі з Ро-ном опинилися в міцних обіймах місіс Візлі.

- Ви врятували її! Врятували! Як ви це зуміли?

- Ми всі хотіли б про це почути, - ледь чутно промовила професорка Макґонеґел.

Місіс Візлі відпустила Гаррі, і він, на мить завагавшись, підійшов до столу й поклав на нього Сортувального капелюха, меча, інкрустованого рубінами, і рештки Редлового щоденника.

А тоді почав розповідати їм усе. Майже чверть години у завороженій тиші він розповідав про те, як почув безтілесний голос і як Герміона зрештою збагнула, що він чув у трубах Василіска; як вони з Роном пішли слідом за павуками в ліс, як Араґоґ розповів їм про те, де померла остання жертва Василіска; як він здогадався, що тією жертвою була Плаксива Мірта і що вхід до Таємної кімнати може бути в її туалеті...

Гаррі зупинився, щоб звести дух.

- Чудово! - підбадьорила його професорка Мак-ґонеґел. - Отже, ти знайшов вхід... слід додати при цьому ти порушив майже сотню шкільних правил, - але яким дивом ви всі змогли вибратися звідти живими, Поттере?

Отож дещо охриплий Гаррі став розповідати про те, як вчасно прибув Фоукс і як Сортувальний капелюх передав йому меча...

Але далі він завагався. Він досі ще не згадував про Редлів щоденник і про Джіні, яка стояла, притуливши голову до плеча місіс Візлі, а сльози й далі текли по її щоках. А що, як Джіні виженуть? Гаррі почав гарячково міркувати. Редлів щоденник більше не діяв. Як тепер довести, що саме він примусив Джіні робити те все?

Гаррі з надією глянув на Дамблдора, що легенько усміхався, а в скельцях його окулярів танцювали іскорки вогню з каміна.

- А мене найдужче цікавить, - лагідно промовив Дамблдор, -