Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

Враз Гарніш почув себе зголоднілим звіром. Несита жадоба обхопила його. Йому захотілося по-вовчому накинутись і схопити ласий шматок. Де й поділись його терплячість і дипломатія.

Він рушив до своєї мети навпростець, найкоротшим шляхом, — і знов же навіть не усвідомлюючи, що ніякого кращого шляху він не міг би вибрати.

— Слухайте, — заговорив він, і голос йому тремтів від жаги. — Я нізащо в світі не став би просити вашої руки в конторі. Тим-то я й опинився тут. Міс Мейсон! Я не можу без вас! Не можу!

Він зразу ступив до неї. Його чорні очі палали вогнем, щоки аж потемніли від крові, що прилила до них. Рух його був такий поривчастий, що вона ледве встигла відсахнутися, скрикнувши злякано й схопивши руку, що простяглась обняти її.

На відміну від нього, вона враз поблідла, і її рука, що спинила й ще тримала його руку, сильно тремтіла. Тоді вона розтулила пальці, і Гарнішева рука впала. Діді відчувала, що треба щось сказати, щось зробити, порушити цю прикру мовчанку, але жодної розумної думки не набігало, тільки нагло захотілося сміятись. Почасти те бажання було істеричне, та чимраз дужче в ній озивалося й почуття гумору. Ввесь її подив і збентеження не закрили від неї смішного боку цієї сцени. Вона почувалась як людина, що страшенно перелякалася, подумавши, ніби на неї напав грабіжник з ножакою, і враз побачила, що це звичайнісінький перехожий питає в неї, котра година.

Буйний День перший отямився.

— Я бачу, що впоров дурницю, — сказав він. — Я… я, мабуть, таки сяду. Не бійтесь, міс Мейсон, я зовсім не страшний.

— Та я й не боюся, — відповіла Діді, всміхаючись і сідаючи в крісло, поруч якого стояв кошичок із шитвом. Буйний День угледів у ньому щось біле, прозоре, з мусліну й з мережива. — Хоч мушу признатися, що ви трохи мене… здивували, — знов усміхнулась вона.

— Хіба таки не смішно? — зітхнув мало не з жалем Буйний День, — У мене стало б сили зігнути вас і зав'язати вузлом; я звик і з людьми, і з тваринами, і з усім на світі чинити своєю волею, а ось сиджу в цьому кріслі кволий і безпорадний, як те ягня. Оце-то приборкали ви мене!

Дарма Діді силкувалася, щоб знайти якусь відповідь на ці слова. Натомість раз у раз наверталося запитання, чому це вія раптом урвав таке палке освідчення й почав розводитися ніби зовсім не до речі. Її вражала його певність. Він, очевидячки, не мав ніякого сумніву, що вона йому належатиме, через те й міг дозволити собі не квапитись, а поміркувати трохи про кохання і його вплив на людину.

— Можете курити, коли хочете, — сказала вона, помітивши, що він машинально сягнув рукою до бічної кишені, де в нього, як вона знала, завжди був рудий папір і тютюн.

Він зразу відсмикнув руку, неначе його що вкусило.

— Ні, я не думав про куриво. Я думаю про вас. Коли чоловік любить жінку, то що він має зробити, як не посвататись до неї? Я й роблю це. Я знаю, що не вмію свататись як належиться, але я говорю по-простому й зрозуміло, чого я хочу. Міс Мейсон, я страшенно вас люблю. Ви мені з думки не йдете. Мені треба знати одне тільки — чи ви мене любите? Оце й усе.

— Я воліла б, щоб ви мене про це не питали, — лагідно відмовила вона.

— Може, краще буде, як ви дещо про мене дізнаєтесь, перше ніж давати мені відповідь, — казав він далі, зовсім ніби не зважаючи, що відповідь вона вже, власне, дала. — Нехай там що про мене плескали, але я ще зроду ні за одною жінкою не впадав. Усе, що ото писали про мене в газетах і в книжках, нібито я джигун, — усе те брехня, там нема й на крихту правди. Може, я справді більше, ніж годилося, грав у карти й випивав, але жінок я, далебі, ніколи не чіпав. Була, правда, одна, що вкоротила собі віку, але я. тоді й не знав, що вона мене так прикро любить, а то б я був одружився з нею — не з любові, ні, а просто, щоб вона жила. Вона там була найкраща з усіх, але я ніколи не давав їй ніякої надії. Я вам розповідаю, бо ви про це читали, як воно списано, а я хочу, щоб ви від мене самого знали всю правду.

Добрий джиґун! — пирхнув він, — Та як признатися, міс Мейсон, то я зроду боявся жінок як вогню. Оце вас першої не боюся. Тож-бо й диво! Я молитися на вас ладен, а боятись не боюсь ні крихти. Може, того, що ви зовсім не така, як ті жінки, котрих я бачив досі. Ви ніколи за мною не ганялись. Джигун!.. Та я, відколи себе пам'ятаю, ввесь час тікав від жінок, і, либонь, тільки тим і врятувався, що з мене бігун добрий та що я ні разу не послизнувся, не зламав ноги абощо.

Я ніколи не думав женитись, доки не побачив вас, та й то ще довго по тому не думав. Правда, ви мені зразу до серця припали, але я й гадки не мав, що до цього дійде. А тепер я ночами не сплю, все думаю, марю про вас.

Він замовк, чекаючи на відповідь. Діді взяла з кошичка своє шитво і, видно, щоб опанувати себе та зібрати докупи думки, почала шити, не підводячи погляду. А він просто їв її очима, дивився на її моторні руки, що й такому огиреві, як Боб, могли дати раду, і на машинці стукали, майже поспіваючи записувати чиюсь мову, і вміли шити прегарні убори, і, безперечно, грати на отому фортеп'яно, що стояло в кутку. Ще одна подробиця впала йому в око — її пантофельки, невеличкі, бронзового кольору. Він ніколи не думав, що в неї така малесенька ніжка. Раніше він бачив її тільки в вуличних черевиках або в вершницьких чобітках, а вони того не показували. А тепер ці бронзові пантофельки просто зачарували Буйного Дня, і його очі мимохіть вертались до них.

У двері хтось постукав, і вона вийшла. Буйний День ненароком підслухав розмову за дверима. Її викликали до телефону.

— Скажіть йому, нехай подзвонить за десять хвилин, — долетіло до Гарніша, і ревнощі шпигнули його в саме серце на оте «йому». Та дарма, подумав він, хто б то не був, Буйний День із ним ще позмагається. І то диво, що