Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

Коли мені виповнилося шістнадцять років, мене віддали у військову службу. Якою б не була тяжкою для мене втрата Фаїни, але все зцілює час. Я втягнувся в службу і ось, як бачите, дослужився до майора. Батьки мої продовжували жити в своєму маєтку.

Минали роки. Коли помер мій батько‚ мати в листах своїх почала скаржитися, що літа дають про себе знати, що вона не має більше сил займатися нашим маєтком‚ оскільки сестри мої‚ вийшовши заміж‚ покинули її‚ і тепер просила мене вийти у відставку і змінити її.

Я так і зробив: вийшов у відставку і приїхав у маєток. Матінка радила одружуватися: і я був не проти‚ але не бачив відповідного суб’єкта. Проживши півтора року в селі, я поїхав до Москви, не за справою, а швидше від неробства, як у ті часи було прийнято серед провінційних дворян‚ які на зиму з’їжджаються до Москви, не усвідомлюючи навіщо.

Узимку в 1850 – 51 роках я жив у Москві. Що там я робив? Бив байдики. Вранці зазвичай гуляв по Москві і знічев’я заходив то до церкви, то до якоїсь крамниці, то до цукерні. Одного разу зайшов до церкви Воскресіння‚ а після служби Божої‚ коли народ виходив з церкви‚ я раптом почув:

– Вертайтеся, Фаїно Осипівно!

Цього найдорожчого для мене імені я не чув з тих пір, як воно зіграло таку роль в мої юначі літа.

Я озирнувся і побачив пані, яка зверталася до панночки‚ що стояла біля лівого криласа з якоюсь старшою особою. Обидві рушили до виходу‚ і старша пані разюче нагадала мені пані Сентябрьову, понадто що була одягнена в шовкову сукню, яка визирала з-під напіврозстібнутого оксамитового синього хутра, точнісінько так‚ як тоді, коли я вперше побачив її з дочкою в нашому будинку. Панночка ж – не те‚ щоб нагадувала, не те‚ щоб скидалася, а була як дві краплі води – моя Фаїна, та сама Фаїна, яка була предметом моєї юнацької любові і так передчасно і дивно померла на моє велике горе. Різниця між тією і цією була тільки та, що колишня мала років тринадцять у той час, як я знав її, а ця на вигляд могла мати вісімнадцять, але, без сумніву, Фаїна колишня була б саме така, якщо б дожила до цього віку. І у цієї було таке ж, як у колишньої, біляве шовковисте волосся, такий же профіль обличчя, такі ж голубі, розумні очі, що світилися невимовною ангельською добротою.

– Ось я і повернулася! – промовила вона до пані, що її кликала, і в цей час випадково кинула погляд на мене.

Мені здалося, що неможливо визначити, до кого звернені були ті слова – до пані чи до мене. Тут згадалася розповідь батька про останні хвилини моєї незабутньої Фаїни, коли вона з останнім подихом вимовила: «Прощайте, поїду! Але я повернуся!»

«Ось вона і повернулася, до мене повернулася!» – подумалося. Таке безглуздя громадилось мені в голові: це вона, Фаїна, виконує свою обіцянку‚ вона вертається у цей світ, вертається саме до мене; адже вона казала, що нікого иншого так не любитиме, як мене! Якщо б я опинився раптом на місяці, то ледве чи був би здивований більше, ніж тепер, коли побачив кохану істоту, яка вже давно зійшла у могилу. Виходячи з церкви, вона ще раз озирнулася на мене, немов хотіла повторити: дивися ж, я вертаюся! Я навіть поривався підійти до неї і заговорити так, як заговорив би я з колишньою Фаїною, якщо б, не знаючи, що вона померла, несподівано зустрівся з нею, не бачачись багато років. Але здоровий глузд зупинив мене від вчинку, який би викликав щонайменше здивування. Все ж таки я був вибитий зі своєї звичайної колії. В сильній душевній тривозі я вийшов з церкви і рушив услід за паніями. Незабаром вони зупинилися біля одного будинку і увійшли до брами. Я запитав у швейцара:

– Що то за панії?

– Це Апрелєви, – відповів швейцар. – Вони мешкають у цьому будинку в четвертому нумері. Вони тепер говіють.

«Яке це все дивне! – подумав я. – Ті були Сентябрьови, а ці Апрелєви. Їхні прізвища схожі між собою: обидва від назви місяців».

Я не відважився ні з того ні з сього нав’язувати їм своє знайомство і подався додому. Весь день і всю ніч після того не давали мені спокою ця загадкова зустріч, цей дивний збіг, ця незбагненна схожість облич. Вранці наступного дня я знову пішов до церкви Воскресіння. Служба Божа тільки почалася. Дві панії увійшли до церкви і стали біля лівого криласа. Я не зводив очей з тієї, що називалася Фаїною, і ще більше переконувався у її дивовижній схожости з тією Фаїною, яка давно тліла в землі. Панії простояли годину і пішли, жодного разу не зиркнувши на мене. Це мені було прикро. Вернувшись додому, я став роздумувати: що маю робити – забути цю дивну зустріч чи шукати знайомства з ними.

Я зважився на перше. Минуло два дні, але дивне явище не покидало моїх думок, скажу більше: щось таємниче мовби штовхало мене вперед.

Я знову подався до церкви Воскресіння, але цього разу вже не побачив там загадкових паній, пройшов зо три рази повз їхній будинок, наважився було вже зайти до брами і шукати четвертого нумеру, але кумедність мого становища знову зупинила мене, і я повернувся додому.

Нарешті після двох днів роздумів, зважився я піти просто до цих Апрелєвих і порозумітися з ними, якою б дивною не здалася їм така витівка.

І я подався до будинку, де жили Апрелєви, запитав у швейцара, де четвертий нумер і задзвонив. Служниця відчинила двері, провела мене до вітальні і пішла покликати господарів. На мій великий подив я опинився в давно знайомому оточенні. Тут все мені видалося таким, яким воно було колись у вітальні Сентябрьових і як відбилося у пам’яті. Ті ж меблі з малиновою сап’яновою оббивкою, та ж канапа з позолоченими барельєфами олімпійських божків, такі ж розлогі крісла з позолоченими грифами на спинках, такий же восьмикутний стіл і на ньому такі ж канделябри із статуетками каріатид, такий же палісандровий рояль з розгорнутими нотами на пюпітрі; підняв я очі до стелі і побачив знайомих купідонів, бачених на стелі вітальні Сентябрьових, а окинувши очима стіни, пізнав я такі ж портрети грецьких героїв і, на довершення свого подиву, побачив, крім того, писаний олійними фарбами портрет Осипа Акиндіновича Сентябрьова. Коли все це я розглядав,