Читати книгу - "Остання любов президента"

120

Київ. Грудень 2015 року.

За вікном усе ще темно. До світанку чекати довго. Світанок взагалі в цей час настає після початку робочого дня. Але я сьогодні не хочу йти на роботу. Робота в мене препаскудна. Я не отримую від неї ні задоволення, ні щастя.

Хтось акуратно і обережно стукає у двері.

Помічник зазирає у спальню, шукає мене поглядом. Потім шепоче: «Лікар прийшов!»

Я вмикаю торшер в куті кімнати. М’яке світло досягає ліжка, але на іншу половину кімнати його не вистачає. Мій зір відразу помічає, що електрика цієї ночі в мережі не дешева. Звичайна. Лампочка не тремтить. Інакше було б досить соромно та огидно.

Я сиджу на ліжку в теплому халаті, опустивши ноги на паркет.

— Вас що-небудь турбує? — питає лікар, потираючи сонні очі руками.

— Мене турбує багато що. Наприклад, чому в мене не було медогляду вже цілих два тижні? Я що, цілком здоровий?

— Пробачте, я сам застудився...

— Гаразд, бери працюй!

Він виймає зі шкіряного медичного саквояжа, зробленого під старовину, стетоскоп.

Я розкриваю халат. Металеве, кругле вухо стетоскопу віддає холодом на грудях. Ось воно опустилось на лінію шраму, от воно вже лівіше.

— Ви недобре почувалися? — запитує лікар.

— Можна й так сказати. А ще можна сказати, що я почуваюся дуже херово. Мені сняться якісь пришелепкуваті сни...

— Нерви, — робить висновок лікар. — Поверніться, будь ласка, спиною. Я стаю на ноги, знімаю халат і повертаюся до нього спиною. Тепер вже кругле вухо повзає по моїй спині.

— Не дихайте! — просить він.

Я зупиняю дихання і прислухаюся до тиші. Й відразу, наче мій слух сьогодні особливо загострився, я чую якийсь шурхіт, цокання, далеке шипіння. Цокання, здається, лине з-за стіни, зі спальні Майї Володимирівни. Шурхіт повзе з-за дверей, звідти, де чергує мій безіменний помічник. Шипіння? Я знову прислуховуюся.

— Вам потрібен спокій, — перериває тишу лікар. — Щось ваше серце мені не до вподоби...

— Мені воно теж не подобається. Тим більше, що воно й не моє...

— Ой, пробачте, не так висловився...

— До речі, не бажаєш на нього поглянути?

Лікар занепокоєно дивиться на мене. Він, вірогідно, думає, що мені потрібен психіатр.

— Ні, ти не хвилюйся, я не буду себе різати! — заспокоюю я його. — Я маю фотографію.

— Фотографію?

— Так, з операційного столу. Випити не хочеш?

Він знову збентежився. Думки стрибають в його голові.

— Мені б чого-небудь заспокійливого...

— Гей, — гукаю я, і відразу ж у дверях з’являється голова помічника. — Два келихи і пляшечку «Хеннессі». У ванну!

Відразу ж повертаю голову до лікаря, і мені стає дуже його шкода. Він тримається рукою за своє серце.

— У тебе своє? — запитую я. — Чи, може, теж пересаджене?

— Кому я потрібен, щоб мені пересаджували...

— Ходімо! — наказую я.

У ванній досить затишно.

Тут як тут і помічник з підносом. Ставить піднос на широке підвіконня. Розкупорює коньяк, наливає у келихи.

— Підійди-но сюди, — кличу я лікаря. Вказую поглядом на його келих. А сам відразу обертаюся і милуюся Андріївською церквою.

Він п’є повільно і знервовано. Не зводить з мене погляду.

— Ой! Справді! Фотографія! — згадую я і приношу кольоровий знімок. — Ось воно, моє нервове!

Лікар поставив келих на підвіконня, узяв знімок в руки. Дивиться на нього мовчки. Так само мовчки задкує до найближчої галогенки, щоби світло потрапляло на фотографію, і присідає навпочіпки.

— Ні, це неможливо! — видихає він.

— Що неможливо?

Він продовжує роздивлятись фотографію. На його обличчі з’являється збентеження, крізь яке проступає страх.

— Ну кажи, чого ти мовчиш!

Лікар повертається до підвіконня. Сам собі наливає повний келих коньяку. Одним духом випиває половину. Лише після цього його погляд обережно, як хмара на сонце, «заповзає» на моє обличчя. Він не хоче дивитися мені у вічі. Його погляд прикутий чи то до мого носа, чи то до підборіддя.

— То що там?

— Може, мені здається. — Його голос тремтить. — Але це серце не виглядає здоровим... Це, мабуть, ваше серце перед тим, як його замінили. Вам вживлювали «серцеву батарейку»?

— Що за батарейка? «Дюраселл»?

— Та ні, в серце електронний стимулятор...

— Ні, ніби нічого мені не вживлювали! А чим тобі серце не подобається?

— Там рубець, на серці. Від операції. Такі залишаються після того, як у серце вживлюють стимулятор...

— Слухай, а як звати хірурга, який мене ремонтував?

— Професор Хмелько.

— Гей! — гукаю я у напрямку дверей. Чекаю секунд двадцять, поки не з’являється знайома голова. — Розшукай мені хірурга Хмелька і миттю його сюди!

Після того напускаю у ванну холодну воду, а сам повертаюся до підвіконня.

— Розповідай, розповідай далі! — прошу я лікаря.

— Про що?

— Про серце на фотографії.

— Я не знаю... Серце як серце... сліди ожиріння... Напевне, іншого не було...

— Іншого не було?! — я знову повертаюся лицем до шиби.

Вид нічного зимового Андріївського узвозу заспокоює мене, гіпнотизує. Я дивлюся на весь цей нерухомий міський пейзаж і відчуваю в ньому рух. І дійсно, з-за церкви на тротуар правої сторони повільно виходить жінка в довгому, до п’ят, пальто. На голові в неї хустина чи шаль. У руці — палаюча свічка.

— Поглянь! — звертаюся я до лікаря. — Ти як гадаєш, скільки їй років?

— Кому? — перепитує він.

— Цій жінці, зі свічкою!

— Там нікого немає, — знизує він плечима. У його погляді з’являється новий переляк.

Я вдивляюся у далеку постать. Ні, вона там є. Світла вуличних ліхтарів достатньо, щоб її роздивитися.

— Може, в тебе поганий зір? — запитую я в лікаря.

— Вже бачу, — шепоче він. — Вона щойно-щойно вийшла з-за рогу. Раніше ви не змогли б її побачити. У довгому пальті? Так?

Я повертаюся до нього. Вичікуючи дивлюся на нього, закопиливши нижню губу.

— Хіба лікар може лікувати, якщо він сам хворий? — запитую.

— За законами медичної етики, лікар спочатку повинен вилікувати інших, а потім — себе.

— Коротше кажучи, вилікувати себе він