Читати книгу - "Гробниця"

Його обличчя вкривали зморшки, а стареча шкіра ледь не просвічувалась, однак Леоні відчула, що в ньому й близько не було старечої немочі, і він не виглядав стариганом. Та їй здалося, що в глибині його душі ховалась якась печаль. Він був схожий на чоловіка, котрому випало чимало побачити у своєму житті й багато страждати.

Анатоль обернувся, щоб з’ясувати, хто ж то так зацікавив його сестру. Він нахилився й прошепотів їй на вухо:

— Ага, то найзнаменитіший поміж усіх гостей з Рен-ле-Бена — Одрік Беяр. Він є автором отієї дивної брошури, що так захопила твою уяву.:— Анатоль посміхнувся. — Вочевидь, доволі ексцентрична особистість. Габіньйо розповідав мені, що мосьє Беяр завжди вдягається тільки так, незалежно від оказії. Завади світлий костюм, завжди жовтий носовик.

Леоні повернулася до доктора.

— А чому так? — стиха спитала вона.

Габіньйо всміхнувся та знизав плечима.

— Гадаю, то на спомин про друзів, котрі пішли з життя, мадемуазель Верньє. Я не зовсім певен.

— За обідом зможеш сама в нього спитати, мала, — додав Анатоль. Їхня розмова тривала доти, доки не прозвучав сигнал братися до вечері.

Ізольда, супроводжувана метром Фроміляжем, повела гостей з вітальні через залу. Анатоль склав компанію мадам Буск.

Леоні, узявши під руку мосьє Денарно, пасла оком пана Беяра. Отець Соньєр із доктором Габіньйо замикали процесію, і між ними йшла мадемуазель Денарно.

Елегантний Паскаль у взятій напрокат червоно-золотистій лівреї широко розчинив двері, щойно гості наблизились. Побачивши інтер’єр їдальні, усі як один відразу ж захоплено загомоніли. Навіть Леоні, яка була очевидицею всіх приготувань, вразило перетворення, що його зазнала їдальня. Вишукана скляна люстра виблискувала триповерховими рядами воскових свічок. Довгий овальний стіл був прикрашений великими букетами живих лілій і освітлений трьома свічками в срібних канделябрах. На буфеті стояли супниці з банеподібними кришками, які виблискували наче обладунок. Мерехтливе світло свічок танцювало на обличчях предків родини Ляскомб, чиї портрети висіли на стінах.

Співвідношення чотири дами на шестеро кавалерів робило стіл дещо асиметричним. Ізольда сіла на чолі столу, мосьє Беяр — навпроти. Анатоль опинився ліворуч від Ізольди, а метр Фроміляж праворуч. За Фроміляжем сіла мадемуазель Денарно, а біля неї — доктор Габіньйо. Місце за Габіньйо дісталося Леоні, а праворуч від неї опинився Одрік Беяр. Сідаючи, дівчина зашарілась і посміхнулася.

Із протилежного боку Анатоль мав приємність опинитися поруч із мадам Буск, а за нею сиділи Шарль Денарно та панотець Соньєр.

Слуги щедро наповнили вином «Бланкет де Ліму» пласкі й широкі келихи, схожі на кавові чашки. Фроміляж зосередив свою увагу на хазяйці й цілковито ігнорував сестру Денарно. Леоні це здалося неввічливим, хоча вона його добре розуміла й не могла докоряти. Їй вистачило короткої розмови з мадемуазель Денарно, щоб зрозуміти: ця жінка вкрай нецікава та занудлива.

Леоні почула, як Анатоль, обмінявшись формальними милощами з мадам Буск, почав жваву розмову з метром Фроміляжем про літературу. Фроміляж був чоловіком твердих переконань і цілком заперечував новий роман Еміля Золя «Срібло», бо вважав його нудним, похмурим та аморальним. Він також різко засуджував колегу Золя — Ґі де Мопассана, котрий, згідно з чутками, намагався накласти на себе руки і, як наслідок, потрапив до паризької психлікарні доктора Бланка. Марно Анатоль намагався довести метрові, що не можна буквально ототожнювати приватне життя письменника з його творчістю.

— Аморальність у житті руйнує мистецтво, принижує його, — уперто твердив Фроміляж.

Невдовзі до їхніх дебатів приєдналась і майже вся решта гостей.

— Ви мовчите, мадемуазель Леоні, — почувся голос біля її вуха. — Чому? Вас не цікавить література?

Леоні з полегкістю обернулась до Одріка Беяра.

— Я залюбки читаю. Але в такій компанії важко розраховувати на те, що на твою думку зважатимуть.

Беяр осміхнувся.

— Ага, зрозуміло.

— І мушу зізнатися, — продовжила вона, злегка почервонівши, — більшість сучасної літератури видається мені цілком і повністю нудною. Сторінка за сторінкою йде виклад ідей, смакуються вишукані фрази, вдалі звороти та вирази, але ж нічого не відбувається!

В очах Беяра блиснув іронічний вогник, і він посміхнувся.

— Отже, вам більше подобаються цікаві сюжети? Саме вони заволодівають вашою уявою, так?

Леоні всміхнулася.

— Мій брат Анатоль завжди каже, що в мене примітивний смак. Може, він і має рацію. Найцікавіший та найбільш захопливий роман, який я прочитала, це «Замок Оранто», але ще я дуже полюбляю оповідання про привидів письменниці Амелії Едвардз, а також усе написане мосьє Едгаром По.

Беяр із розумінням кивнув.

— Дуже талановитий письменник. Він був чоловіком з нестійкою психікою, але чи не гадаєте ви, що він напрочуд майстерно висвітлив темний бік людської природи?

Леоні відчула наплив задоволення й ентузіазму. Скільки разів доводилось їй страждати на занудливих вечірках у Парижі, скільки разів її думку нехтували як не варту уваги! Одначе мосьє Беяр здавався зовсім іншою людиною.

— Я згодна з вами, — відповіла вона. — Моїм найулюбленішим серед оповідань мосьє По є «Серце-донощик», хоча щоразу, коли я його перечитую, мені потім сняться кошмари. Убивцю доводить до сказу пульсуюче серце людини, яку він убив і закопав під підлогою. Прекрасне оповідання!

— Почуття провини — дуже сильна емоція, — тихо зауважив Беяр.

Леоні пильно глянула на нього, чекаючи, що він продовжить свою думку, але старий промовчав.

— А можна мені набратись нахабства й поставити вам запитання, мосьє Беяр?

— Звісно.

— Ваша одіж, ну… — Леоні замовкла, не бажаючи ображати співбесідника.

Беяр посміхнувся.

— Незвичайна? Не схожа на тривіальну уніформу?

— Уніформу?

— У яку вдягнені чоловіки, присутні тут, за столом, — відповів він із пустотливим вогником в очах.

Леоні зітхнула.

— Можливо. До речі, мій брат розповів, що ви, як відомо, завжди носите жовте. На спомин про полеглих друзів. Саме так він і сказав.

Здалося, що на обличчя Одріка Беяра набігла легка хмаринка.

— Це правда, — тихо підтвердив він.

— Ви билися під Седаном? — спитала Леоні, а потім, завагалась. — А може… Між іншим, мій тато бився за Комуну. Мені так ніколи й не довелося його побачити. Його вислали й…

На якусь коротку мить рука Одріка Беяра накрила, її руку. Крізь матерію рукавички вона відчула його тонку, як папір, шкіру, відчула легкість його дотику. Леоні не знала, що, найшло на неї тієї миті, але душевний біль, який завжди крився в глибинах її свідомості, раптом вийшов назовні.

— А чи завжди варто битися за свої переконання, мосьє Беяр? — тихо спитала вона. — Мені часто не давала спокою ця думка. Навіть коли це дорого коштує твоїм ближнім?

Старий чоловік стиснув її пальці.