Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Так завжди воно було в цьому світі. Бідні не матимуть жодних шансів, аж поки не буде знищено багатих.

Високо над містом, зависнувши у чорному просторі, наче неохолола планета, танцювало на вітрі полум’я Смолоскипа Ваятта.

Ріарден увійшов до вагона, а вона залишилася на сходах тамбура, не наважуючись остаточно зникнути всередині. Почула вигуки: «Всі до потяга!» Даґні озирнулася на людей, які залишались на платформі: так, як дивляться на тих, хто спостерігає за відплиттям останньої рятувальної шлюпки.

Провідник стояв трохи нижче на сходинках, тримаючи в одній руці ліхтар, а в іншій — годинник. Він поглянув на годинник, а потім зиркнув на її обличчя. Даґні відповіла мовчазним підтвердженням, заплющивши очі та схиливши голову. Вона помітила, як ліхтар у його руці описує кола в повітрі, і обернулася, щоб іти. Перший поштовх і скрегіт коліс об рейки з ріарден-металу були пом’якшені для неї тим, що, відчинивши двері та увійшовши до вагона, вона побачила Ріардена.

Коли Джеймс Таґґарт зателефонував до Ліліан Ріарден із Нью-Йорка, вона знала, що у нього є на це якась особлива причина. Він сказав:

— О, ні, жодної особливої причини, просто хотів запитати, як ти, і чи не збираєшся приїхати до міста, — ми вже сто років не бачились, тому я подумав, що можна разом пообідати, коли ти наступного разу приїдеш до Нью-Йорка.

Вона ліниво відповіла:

— Дай-но погляну. Який сьогодні день? Друге квітня? Зараз подивлюсь у свій календар. О, як усе збігається: я завтра запланувала дещо купити у Нью-Йорку, тому залюбки дозволю тобі зекономити мої гроші на обід.

Таґґарт знав, що жодних покупок заплановано не було і що обід — єдина причина для подорожі до міста.

Вони зустрілись у вишуканому дорогому ресторані — надто вишуканому і надто дорогому навіть для того, щоб згадувати про нього у колонках із плітками. То не було місце того типу, покровителем яких мав за звичку виступати Джеймс Таґґарт, постійно спраглий особистої реклами. Ліліан зробила висновок, що він не хоче, щоб їх бачили разом.

На обличчі в жінки проступала ледь помітна втіха, коли вона слухала його розповіді про спільних друзів, театр та погоду; спостерігала, як старанно він вибудовує для себе захист із неважливих речей. Вона сиділа граційно — не зовсім прямо, трохи наче відкинувшись назад, насолоджуючись нікчемністю його вистави і тим, що він поставив її задля неї. З терплячим зацікавленням вона чекала, коли ж нарешті з’ясує його мету.

— На мою думку, Джиме, ти заслуговуєш поплескування по спині, медаль або щось таке, — сказала вона. — Адже ти неймовірно веселий, незважаючи на всі твої брудні проблеми. Хіба ти не закрив щойно найкращу лінію своєї залізниці?

— О, та це лише маленька фінансова невдача, більше нічого. В наш час людина мусить бути готова до обмежень. З огляду на загальний стан нашої країни, ми чудово даємо собі раду. Краще за інших.

Знизавши плечима, він додав:

— До того ж, хтозна, чи лінія «Ріо-Норте» була найкраща. Так думала тільки моя сестра. То був її проект.

Вона зауважила, що його розтягнуту вимову ще більше розмило інтонацією задоволення.

Ліліан посміхнулась і мовила:

— Розумію.

Дивлячись на неї з-під лоба, наче натякаючи поглядом, що сподівається її розуміння, Таґґарт запитав:

— Як він усе це сприймає?

— Хто? — насправді вона прекрасно зрозуміла.

— Твій чоловік.

— Сприймає що?

— Закриття цієї лінії.

Вона весело усміхнулася.

— Твій здогад не гірший за мій, Джиме. А мій здогад просто прекрасний.

— Про що ти?

— Ти знаєш, як він це переживає; так само знаєш, що відчуває твоя сестра. Тому крізь твою грозову хмару пробивається аж два промені надії, так?

— Що він казав протягом останніх кількох днів?

— Він уже понад тиждень у Колорадо, тому я… — вона замовкла, подумавши, що відповідати почала надто легковажно, адже Таґґартове запитання було специфічне, а тон — буденний, і Ліліан усвідомила, що він почав підходити до справжньої теми цього обіду. На коротку мить Ліліан завмерла, а потім, так само підкреслено легковажно, закінчила: — Тому я навіть не знаю. Але з дня на день він повертається.

— На твою думку, його ставлення досі можна охарактеризувати як непоступливе?

— Що ти, Джиме, це м’яко сказано!

— Були сподівання, що ці події, можливо, навчать його мудрості та стриманішого підходу.

Ліліан подобалося, що він не орієнтується в тому, наскільки вона прониклива.

— О так, — невинним тоном мовила вона. — Було б чудово, якби щось примусило його змінитися.

— Він надзвичайно ускладнює собі ситуацію.

— Він завжди так робив.

— Але події примушують нас набувати… гнучкішого способу мислення, раніше чи пізніше.

— Я чула багато його характеристик, однак слова «гнучкий» серед них не було.

— Що ж, змінюються обставини, а з ними змінюються й люди. Зрештою, це закон природи — тварини повинні пристосовуватися до середовища. І я можу додати, що здатність пристосовуватися — це характеристика, якої зараз вимагають інші закони, а не лише закони природи. Настали складні часи, і мені не хотілось би побачити, як ти страждаєш через наслідки його безкомпромісності. Мені б не хотілось би — адже я твій друг — побачити, що тобі загрожує небезпека, що він її накличе, якщо не навчиться співпрацювати.

— Як це мило з твого боку, Джиме, — солодко мовила Ліліан.

Він видавав речення обачно й повільно, балансуючи між значенням слів та інтонацією, щоб у правильний спосіб досягнути ефекту завуальованої ясності. Він хотів, щоб вона зрозуміла його слова, але не хотів, щоб зрозуміла цілком, достеменно, аж до першоджерел, адже суть сучасної мови, яку він досконало опанував, полягала в тому, щоб не дозволити самому собі чи іншим зрозуміти будь-що аж до першоджерел.

Йому не потрібно було багатьох слів, щоб зрозуміти містера Везербі. Під час останньої подорожі до Вашингтона Джеймс молив містера Везербі й пояснював, що, урізавши тарифи, залізницям буде завдано смертельного удару; незважаючи на те, що підвищення заробітних плат було анонсовано, газети не припиняли писати про вимоги знизити тарифи, — і Таґґарт розумів, що означає дозвіл містера Моуча досі про це згадувати. Джеймс знав, що отруєний ніж залишається біля його горлянки. Містер Везербі не реагував на його благання, ліниво розмірковуючи вголос начебто на відсторонені теми:

— У Веслі стільки складних проблем. Щоб полегшити фінансову ситуацію, він мусить задіяти певну екстрену програму, про яку