read-books.club » Сучасна проза » Мáліна 📚 - Українською

Читати книгу - "Мáліна"

113
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мáліна" автора Інгеборг Бахман. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 72 73 74 ... 101
Перейти на сторінку:
з абсолютно нормальними потягами не спала на думку ідея, що зовсім нормальна жінка хотіла б зовсім нормально бути зґвалтованою. Це, звичайно, випливає із факту, що чоловіки — ненормальні, одначе їхні відхилення, їхня феноменальна відсутність інстинкту стала настільки звичною, що неможливо більше охопити єдиним поглядом картину хвороби в повному обсязі. У Відні, однак, це могло б бути інакше, це не мало б бути настільки кепсько, бо це місто створене для повійництва, яке стало тут всезагальним. Тобі вже нелегко буде згадати перші повоєнні роки. Відень був, м’яко кажучи, містом із дуже химерними звичаями. Цей час, одначе, витравили з його анналів, більше немає людей, які б про це говорили. Говорити відкрито не боронив ніхто, втім про це не прийнято говорити. У свята, навіть якщо це були дні святої Марії, Вознесіння або Дні Республіки, громадян змушували йти в ту частину Штадтпарку, яка межує із Паркінґом, з Рінґом, іти до цього жахливого парку й відкрито робити там те, що вони тільки хотіли або могли, надто тоді, коли розцвітали каштани, однак і пізніше, коли вони дозрівали, тріскались і падали вниз, на землю. Напевно, не існувало нікого, хто б не зустрів там усіх інших знайомих парами. Хоча все відбувалося мовчки, майже байдуже, можна було б говорити навіть про сцени, які трапляються лиш у жаских видіннях, до повійництва, яке стало тоді всезагальним, були причетними на той час усі мешканці міста, кожна мала хоч раз лежати із кожним на зім’ятій траві, або, обперта об мур, стогнати, тяжко дихати, деколи всі водночас, поперемінно чи в різнобій. Усі переспали тоді між собою, усі один одного використали, та сьогодні нікого не має це дивувати, що плітки майже зовсім уже перестали циркулювати, бо ті ж самі чоловіки та жінки нині чемно вітаються, так, мовби нічого й не сталося, чоловіки скидають із голови капелюха, цілують руку жінкам, які проходять легкими кроками повз Штадтпарк, пошепки вимовляють вітання, тримають в руках елеґантні торбинки та парасольки, мають улещений вигляд. Власне кажучи, саме тих часів сягають початки відомого хороводу, який сьогодні давно вже не анонімний[349]. Стосунки, які панують сьогодні, варто було б трактувати з огляду на цю пошесть, чому Едена Патацкі спочатку бачили з Францискою Раннер, потім Франциску Раннер уже з Лео Йорданом, чому Лео Йордан, який нещодавно побрався з Ельвірою, яка згодом допомагала молодому Марекові, одружився ще двічі, чому молодий Марек занапастив невдовзі Фанні Ґольдман, а вона, в свою чергу, мала дуже близькі стосунки із Гаррі, а далі пішла до Мілана, молодий Марек, одначе, зв’язався відразу ж із Карін Краузе, малою німкенею, а потім цей самий Марек — з Елізабет Міхайлович, яка враз потрапила до Бертольда Рапаца, який в свою чергу… Тепер я знаю усе це, знаю також, чому Мартін мав цю ґротескну аферу з Ельфі Немец, яка згодом дісталася Лео Йордану, і чому кожен, пов’язаний з іншим у такий чудернацький спосіб, хоча відомо про це стає лише в надзвичайних випадках. Причини цього, звичайно, не знає ніхто, однак я їх вже бачу, і колись їх побачать усі! Проте я не можу про все це розповідати, бо не маю достатньо часу. Коли тільки подумаю, яку роль відіграв у цьому дім Альтенвілів, хоча Альтенвілі ніколи над тим не замислювалися, взагалі, у жодному домі цього зовсім не усвідомлювали, навіть у Барбари Ґебауер, які там були зав’язки, і до яких розв’язок вели, яким безглуздим базіканням вони розправлялися одне з одним, і чим це закінчилося. Суспільство — це найбільша сцена убивств. У щонайлегший спосіб закладалися в нього з давніх-давен зародки найнеймовірніших злочинів, які судам цього світу назавжди залишаться невідомими. Я не мала нагоди з’ясовувати, бо ніколи не приглядалася надто й не прислуховувалася, слухала щораз менше, однак що менше я слухала, то лячнішими видавались мені ці взаємозв’язки. Я жила понад міру, тому сприймала в усій дивовижі мирні ігри такого кшталту, за такі, принаймні, вони себе видають, так, мовби справді вони не були воєнними іграми. Злочини, відомі в усьому світі, а також в усьому місті, видаються мені поряд із ними такими простими, брутальними, позбавленими таємниці, вони можуть викликати зацікавлення лише фахівців із психології мас, психіатрів, які їх стримати теж не зможуть, а надто старанним і компетентним вони задають лише грубі загадки, з огляду на їх грандіозний примітивізм. Однак те, що тут відбулося та відбувається далі, ніколи не було примітивним. Чи пригадуєш ти той вечір? Тоді Фанні Ґольдман пішла несподівано рано додому, сама, вона встала з-за столу, нічого не впало у вічі, та сьогодні я знаю, так, знаю. Бувають слова, бувають погляди, які убивають, ніхто їх не помічає, усі дивляться на фасад, на розцяцькований образ. А Клара і Гадерер, ще до того, як він помер, та досить цього…

Упродовж певного часу, це було в Римі, я бачила тільки матросів, по неділях вони стоять там на площі, здається, на П’яцца дель Пополо[350], де вночі люди з навколишніх сіл, після того як їм зав’язали очі, роблять спроби пройти по прямій, від фонтана із обеліском до Корсо. Це завдання непосильне нікому. Також і у Вілла Борґезе навколо стоять матроси, та ще більше там видно солдатів. Вони дивляться перед себе, мають серйозний, жадібний погляд, скерований на неділю, яка за мить вже мине. Споглядання цих молодих чоловіків викликає захоплення. На якийсь час я, однак, повністю захопилась одним механіком із гірського Ердберґа, він мав поправити погнутий болотник моєї автомашини й пофарбувати наново кузов. Він видавався мені непроникним, надзвичайно серйозним, уяви собі погляд його очей та неквапні думки, які, мабуть, ще й затинались одна за одну! Я заходила ще кілька разів до майстерні й дивилась на нього під час усіляких робіт. Я ніколи більше не бачила в жодному чоловікові стільки муки, стільки суворого незнаття. Щось незбагненне. У мені повставали сумні, мерехтливі надії, сумні, гнітючі бажання, більше нічого, ці хлопці ніколи цього не змогли б зрозуміти, однак не завжди хочеш, щоб тебе зрозуміли. Хто, загалом, хотів би цього! Я завжди була надзвичайно сором’язлива, мені бракувало відваги, мала б підсунути номер свого телефону, свою адресу, однак перед ним поглинала мене загадковість, і я не могла зробити цього. Відгадати, напевно, легко, якщо не кожну, то кожну другу думку якогось там Айнштайна[351] чи Фарадея[352], якогось світила, скажімо, Фройда чи Лібіґа[353], бо всі ці чоловіки позбавлені

1 ... 72 73 74 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мáліна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мáліна"