Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

– Повістка, – сухо відповів Лао.

– До військкомату? – Олег заіржав.

– До суду. Сьогодні вдень у частину принесли.

– Не зрозумів? Ти вкрав щось?

– Ні. Дружина подала на розлучення.

– Ні фіга собі! У вас що, конфлікт?

– Так у тому і справа, що все нормально! Жодного конфлікту, душа в душу! – Лао встав, очі його з відчаю горіли. – Нічого не розумію, нічого!

– А ти дзвонив? Може, якась помилка?

– Дзвонив. Каже, покохала іншого.

– Коли встигла? Ти ж тут два місяці всього!

– Ну, це справа така, недовга… А може, давно вже у них, просто чекала нагоди, щоб покинути. Тещі дзвонив, каже, що не в курсі, але відчуваю, що бреше.

– А коли суд?

– Завтра. Не розумію, чому так довго папір йшов.

– Слухай, Лао, а ти з Адвокатом поговори. Він мужик грамотний, може, чимось допоможе. На суд поїдеш?

– Треба. Хочу доньку побачити. Та спочатку на завдання, а потім вже додому. А то ще подумають, що спеціально звалюю, щоб до бою не йти. Та й взагалі… без мене суд не відбудеться, правильно? Доведеться їм потерпіти. А бій без мене не потерпить. Так що я тут більше потрібний. Але як же це все… – солдат стис кулаки, Олегу навіть здалося, що на очах Лао блиснули сльози.

– А скільки доньці? – запитав він.

– Дев’ять місяців.

Вранці штурмова рота 42-го тербату завантажилася у вертольоти. Дочекавшись команди на зліт, МІ-8 замолотили гвинтами і, важко відірвавшись від землі, почали набирати висоту.

– Я с-сидів поруч з Андрюхою-Д-дуло. Це я добре пам’ятаю. Тому що коли вертоліт упав і розбився, і ящики з боєкомплектом придавили нам г-голови і завалили нас, він сказав: «П-перше бойове хрещення п-пройшли, значить, точно виживемо!» Я – ось, в-вижив, а він… н-не знаю.

Наталія підозріло поглянула на чоловіка: вигадує чи правду каже? Як повірити розповіді про медикаменти, наприклад? Не може ж такого бути, щоб солдатів відправили на завдання без ліків?

Збоку вони виглядали, можливо, не зовсім звичайною парою. Звична до важкої праці, Наталія зовні легко тягла велику базарну картату сумку, набиту провізією, інколи зупиняючись і витираючи піт тильною стороною великої долоні. Олег із невеликим армійським рюкзаком на плечах, подарованим кумом-депутатом, трюхикав поруч, тягнучи услід ще одну таку саму сумку з їжею. Наталія виглядала крупнішою за чоловіка, поводилася завжди впевнено і говорила більше і влучніше. Олег при ній переважно мовчав, здавався поруч навіть не чоловіком, а радше молодшим братом, хоча якраз Наталія виглядала значно молодшою. В її родині жінки завжди працювали нарівні з чоловіками, перевершуючи їх у терпінні, встигаючи і ходити на роботу, і обробляти два городи, і тримати домашнє господарство. Мати Наталії, по суті, завжди була главою сім’ї, навіть тоді, коли батько, Царство Небесне, ще не помер від хвороби, яку місцеві лікарі так достеменно і, не змогли діагностувати. Зрідка подружжя обмінювалося репліками, і, можливо, здалеку могло здатися, що вони сваряться, але це перше враження оманливе – Наталія і Олег цілком по-людськи прожили разом більше двадцяти років, інколи бували щасливі родинними святами, частіше – заклопотані поточними справами, ростили двох дочок, і якщо лідерські якості Наталії і впадали в око сторонньому погляду, то в стосунках поміж ними це нічого не означало.

Вони зайшли в штаб, який базувався в кімнаті директора аеропорту. Комбат Наталії сподобався, ще коли вони говорили телефоном – культурний, практично не матюкається, на відміну від тих військових, з якими вона спілкувалася вдома у військкоматі, знову ж таки був тверезий і докладно пояснив, як правильно проїхати з Кіровограда до Краматорська, як дістатися до аеродрому.

– Як ви взагалі наважилися з чоловіком сюди приїхати? – здивувався комбат. – Дружина декабриста просто!

– А як його самого було відпускати? У нього ж ні документів, ні пам’яті.

– Так, Короленко у нас зниклим безвісти вважається. Як ви його знайшли?

– З Одеського госпіталю сам подзвонив. Звідти відправили, вдома зустріли. Потім поїхали разом до Кіровограда, там ваш номер телефону мені добрі люди підказали…

Насправді все, звичайно, розвивалося куди драматичніше: після дзвінка зі шпиталю Наталія не знаходила собі місця – слухавку Олег у той день більше не брав, передзвонив тільки вранці, сказав, що днями випишуть і він приїде додому. Розмови ці складалися дивно, Наталія свого чоловіка інколи навіть не впізнавала – після контузії його голос став зовсім незнайомим; а так, запевняв, усе добре: руки-ноги цілі, тільки от у голові сильно шумить і спина болить, лікарі кажуть, змістилися хребці. Більше за всіх переймалася старша донька, хоча обом дівчатам вдома нічого не розповідали про батька – почула розмову двох учительок у школі: мовляв, Короленко Олег у госпіталі в Одесі, тяжка контузія – прибігла додому, розревілася. А молодша – маленька ще, нічого не розуміє: «Тато скоро приїде? Ура!» З госпіталю приїхав наче і не її чоловік – зовсім інша людина, навіть хода змінилася. Мама, кола побачила його очі, так сильно заплакала, чим безмежно здивувала Наталію: щоб мама за зятем так убивалася? Не помічала за нею такого раніше, та і ззовні наче – здорова людина. «Ти в очі йому зазирни, – відповіла мати. – В середину…» Розпитували всі разом: де був, що бачив, але на всі запитання відповідь одна: «Під Іловайськом!» – більше нічого не пам’ятає. З документів – тільки довідка з госпіталю. Хто тепер знає, де його частина, хто там залишився живий, і чи не шукають його як дезертира? Сходили до військкомату, там розводять руками: мовляв, знаємо лише адресу частини в Кіровограді, куди направляли, але там 42-го тербату точно вже немає. В Кіровограді в пошуках хоч якої-небудь зачіпки їм довелося вештатися містом півдня, не менше, поки на одному з капепе, змилостивившись над її торбами і виразом обличчя чоловіка, черговий офіцер не дав по секрету номер телефону комбата. Вони придбали квиток на автобус до Константинівки, де їх висадили просто на трасі – автовокзал розбомбили – і куди йти, де шукати той автобус, і чи ходить він взагалі до Краматорська, було незрозуміло. Люди на всі питання відповідали невпевнено: мовляв, стійте тут і чекайте, доки хто-небудь не підбере. Під’їхав таксист, молодий хлопчина, спитав, куди їхати.

– Краматорськ. Скільки вийде?

– Сто п’ятдесят.

Наталія полегшено зітхнула – думала, зараз заломить гривень чотириста, не менше. Таксист виявився балакучим, повідомив, що працює на господаря, працювати стало не те щоб важко, а швидше небезпечно, це, наприклад, уже третя машина в нього за три місяці:

– А дві на блокпостах ополченці віджали.

– Як це – віджали? –