Читати книгу - "Егоїстичний ген"

визнати, що почуваюсь невпевнено. На перший погляд, виглядає на те, що меми не є аж такими точними реплікаторами взагалі. Кожного разу, коли вчений чує якусь ідею та переказує її комусь іншому, він, схоже, дещо її видозмінює. Я не приховую, що запозичив для цієї книги ідеї Р. Л. Тріверса. Однак я не використовую їх так, як це робив він. Я переінакшив їх відповідно до своїх намірів, змінивши наголос, поєднавши їх з ідеями власними та інших людей. Меми передаються вам у зміненій формі. Це зовсім не схоже на властивість генів передаватися чітко й точно за принципом «так або ніяк». Схоже, що поширення мемів зазнає постійної мутації, а також поєднання.

Можливо, що таке враження неточності є ілюзорним і що аналогія з генами не порушена. Зрештою, якщо поглянути на спадковість багатьох генетичних ознак, таких як людський зріст або колір шкіри, то це не схоже на роботу неподільних та непоєднуваних генів. При спаровуванні чорної та білої людини їхні діти не виходять або чорними, або білими: вони є проміжними. Це не означає, що гени тут не точні. Просто з кольором шкіри пов’язані так багато з них, причому вплив кожного настільки малий, що вони неначе поєднуються. Досі я говорив про меми так, немов склад одиничного мему є очевидним. Але він, певна річ, далеко не очевидний. Я вже казав, що пісня — це один окремий мем, але як щодо симфонії: скільки мемів у ній? Чи є одним окремим мемом кожен такт, кожна впізнавана фраза пісні, кожен рядок, акорд чи що там іще?

Скористаюся тим самим словесним прийомом, що й у 3-му розділі. Там я ділив «генний комплекс» на великі й малі генетичні одиниці, а також одиниці всередині одиниць. «Ген» визначався не у жорсткій манері, а як зручна одиниця, ділянка хромосоми із саме достатньою точністю копіювання, аби стати життєздатною одиницею природного добору. Якщо окрема музична фраза з дев’ятої симфонії Бетховена є достатньо характерною та незабутньою, щоб її можна було вирвати з контексту всієї симфонії та використовувати як заставку однієї дратівливо нав’язливої європейської телерадіокомпанії, тоді вона цілком варта називатися одним мемом. Вона, до речі, суттєво вплинула на втіху, що її колись давала сама симфонія.

Так само й тоді, коли ми говоримо, що всі біологи в наші дні вірять у дарвінівську теорію, то не маємо на увазі, що кожен біолог не закарбував у своєму мозкові точної копії слів самого Чарльза Дарвіна. Кожен з них має власне тлумачення ідей цього вченого. Вони цілком могли довідатися про них не з власних робіт Дарвіна, а від більш пізніх авторів. Багато подробиць з того, що мав на увазі Дарвін, переказуються неправильно. Якби Дарвін прочитав цю книгу, то навряд чи впізнав у ній свою власну первинну теорію, хоча тішу себе, що йому мав би сподобатися мій виклад. Хоча, попри все це, наявна певна суть дарвінізму, і вона присутня в голові всіх, хто розуміє цю теорію. Якби було інакше, тоді будь-яке твердження про двох людей, що погоджуються поміж собою, не мало б сенсу. «Ідею-мем» можна визначити як одиницю, здатну передаватися від одного мозку до іншого. Таким чином, мем теорії Дарвіна — це той обов’язковий базис ідеї, який є в мозку усіх, хто розуміє цю теорію. Отже, відмінності у способах, якими люди представляють цю теорію, не мають жодного стосунку до мему. Якщо теорію Дарвіна можна поділити на складові так, щоб одні люди вірили в складову А, а не складову B, тоді як інші надавали перевагу складовій B, а не A, тоді А та B слід вважати окремими мемами. Якщо ж майже всі, хто вірить у A, вірять також у B, — тобто, меми тісно «поєднані», використовуючи генетичний термін, — тоді їх зручно об’єднати в один мем.

Розгляньмо далі аналогію між мемами та генами. Протягом усієї цієї книги я наголошував, що не слід вважати гени свідомими, цілеспрямованими агентами. Проте сліпий природний добір змушує їх поводитися так, немов вони мають перед собою якусь мету, тому, аби бути стислими, про гени зручно говорити, маючи на увазі мету. Наприклад, коли ми говоримо: «гени намагаються збільшити свою кількість у майбутньому генофонді», то насправді маємо на увазі: «зазвичай ми бачимо в світі вплив тих генів, які поводяться таким чином, щоб досягти збільшення своєї кількості в майбутньому генофонді». Аналогічно тому, що нам зручно сприймати гени як активних агентів, які цілеспрямовано працюють заради свого виживання, можливо, було би зручно так само ставитися і до мемів. У будь-якому разі, не варто зловживати містикою. Обидва рази ідея мети є лише метафорою, але ми вже бачили, якою плідною є ця метафора стосовно генів. Ми навіть вдавалися щодо генів до слів, таких як «егоїстичні» та «безжальні», добре знаючи, що це лише мовні фігура. Чи не могли б ми точнісінько так само мати на увазі егоїстичні або безжальні меми?

Однак, постає певна проблема, пов’язана з природою конкуренції. Там, де існує статеве розмноження, кожен ген конкурує, перш за все, зі своїми алелями — претендентами на те саме місце у хромосомі. Схоже, що меми не мають нічого подібного до хромосом і алелей. Я припускаю, що в певному тривіальному сенсі можна сказати, що багато ідей мають свої «протилежності». Але загалом меми нагадують перші молекули, що вдалися до реплікації, які хаотично й вільно плавали в первісному бульйоні, а не сучасні гени в їхніх чудових парних хромосомних конфігураціях. Тоді в якому ж сенсі меми конкурують між собою? Чи слід нам очікувати, що вони будуть «егоїстичними» або «безжальними», якщо вони не мають алелей? Відповідь полягає в тому, що це цілком можливо, бо в певному сенсі вони повинні зазнавати певного різновиду конкуренції між собою.

Будь-який користувач цифрового комп’ютера знає, як цінуються машинний час та обсяг пам’яті. В багатьох великих комп’ютерних центрах вони буквально сплачуються грошима — кожному користувачеві виділяється певна норма часу, вимірювана в хвилинах, а іноді й норма пам’яті, вимірювана в «словах». Комп’ютери, в яких живуть меми, — це людський мозок[61]. Час їх, можливо, здатен більше обмежити, ніж обсяг пам’яті, а тому він стає об’єктом гострої конкуренції. Людський мозок та тіло, яке він контролює, не здатні робити більше однієї чи декількох речей одночасно. Якщо певний мем привертає увагу людського мозку, то, мабуть, робить це за рахунок «конкурентних» мемів. Пригадаймо, за що ще конкурують меми, — це радіо- та телевізійний час, площі рекламних щитів, газетних колонок та бібліотечних полиць.

Що стосується генів, про що вже йшлося в 3-му розділі, в генофонді можуть виникати коадаптовані генні комплекси. Великий набір генів, пов’язаний з мімікрією у метеликів, так міцно поєднався між собою