Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

І останнє, про що хотілося б нагадати. Після загибелі польського 20-літнього короля Владислава під Варною 1444 року польські королі, практично, перестали особисто очолювати та брати участь у воєнних битвах. Тому й бачимо, як король Сигізмунд І (1506–1548) ухилився від протистояння кримському ханові Менглі-Гірею, що плюндрував землі Польської Корони. Через 2 (два) роки той же польський король, він же Великий князь Литовсько-Руського князівства, особисто очолив (1514) похід проти московитів, що захопили Смоленськ, але чомусь залишився за мурами міста Борисова, відправивши далі воювати московитів гетьмана Костянтина Івановича Острозького. Послухаємо:

«Как уже сказано, Смоленск открыл ворота московитам 31 июля 1514 года. Теперь путь в земли Литвы был свободен. Вскоре пали Мстиславль, Кричев, Дубровно.

Великий князь литовский Жигмонт, он же польский король Сигизмунд I, собрал все силы обоих государств, какие нашлись: ополчение литовской шляхты (16 тысяч конников), ополчение польской шляхты (14 тысяч конников), наемную пехоту (3 тысячи), отряды польских добровольцев (2,5 тысячи) — всего до 36 тысяч воинов. Он привел эту армию в Борисов, где и остался с четырьмя тысячами, а всех остальных и всю полевую артиллерию отправил дальше под предводительством гетмана К.И. Острожского. Под началом гетмана было до 28 тысяч конников,.. а также 3 тысячи пехотинцев» [173, с. 189].

Як свідчать історики, назустріч війську князя Костянтина Острозького рухалася армія московитів — 80 тисяч. Обидві армії зійшлися на Дніпрі, під Оршею, де й відбулася битва 8 вересня 1514 року, після якої розгромлені московити тікали аж до Москви.

Ми говоритимемо про ту битву в наступному розділі.

Так от, польський король Сигізмунд І ні в битві 1512 року під Вишнівцем, ні в битві 1514 року під Оршею участі не брав. Надзвичайно дивна картина. Та робіть висновки самі. Я ж хочу поговорити про інше.

За свідченням автора поеми «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го», під рукою руського князя Костянтина Івановича були надзвичайно гонорові польські князі-полководці. Серед них — згадані в тексті «польний гетьман Станіслав», «князь Михайло з Вишнівця був… з синами», «князь Андрій із Збаража», «Кам’янецький Миколай, воєвода знатний», «Замполенський Войцех тут», «Вергард з Потока» та десятки непойменованих.

Зрозуміло, що багато з них належали до королівської родини. А тепер запитання:

Як такі гонорові, високопоставлені польські князі та державці могли бути підпорядковані звичайному рядовому руському князівському родові Острозьких?

Щось тут не в’яжеться.

Що зайвий раз підтверджує: у ХV–ХVІ століттях існували незаперечні докази, які засвідчували королівське походження князівського роду князя Костянтина. А в руській (українській) історії таким був тільки рід Данила Галицького.

Ми ще раз переконуємося, що династія Острозьких була нащадками українських князів Галицьких. Тому представники польського королівського роду та гонорова польська шляхта як би не чванилися своїм католицьким походженням перед схизматом князем Костянтином, та у папському королівському визначенні поступалися йому родовитістю. Не забуваймо життєвих постулатів тих часів.

Отак зайвий раз знаходимо свідчення про зв’язок князівських родів Галицьких та Острозьких. Тому й підкорилася гонорова польська, литовська й українська аристократія указові польського короля про надання князеві Костянтину Івановичу права «карати на горло» кожного, хто проявляв непослух під час війни.

Зазначимо, що російські фельдмаршали ще в XVIII столітті такого права не мали.

Ще одним надзвичайно мерзотним міфом московитів про князя Костянтина Івановича — є вигадка про його перше одруження «у віці майже п’ятдесяти років». І хоча писаки з Білокам’яної та їх українські однодумці з приводу цього відкрито не глузують, та підтекст їхньої балаканини підштовхує саме до таких висновків. Послухаємо:

«Державні справи, військові клопоти не дали можливості Костянтину Івановичу одружитися в молоді роки. Лише після московського полону, у 1509 р., у віці майже п’ятдесяти років, він одружився з княжною Тетяною Семенівною Гольшанською…

Тетяна Гольшанська подарувала своєму чоловікові лише одну дитину — хлопчика Іллю. У 1552 р. вона померла. Костянтин Іванович, якому тоді виповнилося більше шістдесяти років, невдовзі після її смерті знову одружується. У той час, коли смертність була надзвичайно високою, залишати після себе спадкоємцем лише одну дитину вважалося справою ризикованою…

Другою дружиною Костянтина Івановича стала княжна Олександра Семенівна Слуцька… Імовірно, в лютому 1526 р. Олександра подарувала своєму чоловікові сина, якого нарекли Василем…» [46, с. 41–42].

Автор ще раз підкреслює — князь Костянтин, скоріше за все, 1470 року народження. Ми цей факт раніше досліджували, тож повторюватися нема потреби. Тому стає логічно вмотивованим його перше одруження 1509 року, у віці 39 літ. Пояснимо:

«Протягом 1492–1494 Рр. волинський аристократ (князь Костянтин Острозький. — В.Б.) відзначився у бойових діях на розпочатій після смерті великого князя Казимира (7. VII. 1492) війні між Великим князівством Литовським і Московською державою (тобто у віці 22–24 роки, як таке буває у нормального молодого чоловіка. — В.Б.). Досягнута 1494 р. мирна угода була скріплена шлюбом нового великого князя Литовського Олександра з Оленою, дочкою московського володаря Івана III. Серед 60 довірених осіб Олександра, що виїхали в січні 1495 р. зустрічати наречену на кордонах держави, був і Костянтин Іванович Острозький,.. восени 1497 р. Костянтин Іванович став гетьманом Великого князівства Литовського і тоді ж як людина, особливо компетентна у війнах зі степовиками, отримав намісницький уряд у прикордонних Вінницькому та Брацлавському замках. Тим часом на початку 1500 р. про свій перехід (за вказівкою кримського хана Менглі-Гірея. — В.Б.) на бік Москви оголосили кілька порубіжних князів (за що Велике князівство сплачувало кримському ханові так званий «вихід». — В.Б.), які передали під верховенство Івана III підвладні їм території, що суперечило змістові мирної угоди 1494 р. Протест Великого князівства Литовського Москва відхилила, насувалася нова війна, і в травні 1500 р. Костянтин Острозький з невеликим авангардним загоном в 4,5 тис. вершників вирушив на схід — «стерегти кордони»… Саме загонові гетьмана неподалік Смоленська, над малою болотистою річкою Ведрош, довелося прийняти на себе удар з’єднання російських сил чисельністю 40 тис. вояків…» [65, с. 69–70].

Відомо, що поранений князь після того бою потрапив до московського полону, в якому перебував з 1500 до 1507-го і втік влітку 1507 року.

Наведений текст пояснює, чому молодий князь із 1492 до 1509 року не міг одружитися. Бо якби він був 1460 року народження, то, зрозуміло, що до 1492–1494 років, за звичаями тих часів, князь уже б повінчався.

Автор черговий раз звертає увагу на московські «доважки брехні», понакидані до історичної науки.

Окремо хочу відзначити досить-таки неординарний вчинок українського князя Костянтина Острозького (Галицького), який українські історики чи то не помічають, чи то свідомо замовчують. Маючи загін чисельністю 4,5 тисяч воїнів, він свідомо пішов на бій із головними силами московитів, хоча, звичайно, міг відступити. Тобто український князь із самого початку вибрав