Читати книгу - "День триффідів"

Коукер вважає, що їм вдалося б протриматися, доки діти підросли б і стали допомагати, але їм все одно було б важко. Коли я знайшов їх, вони недовго вагалися, чи варто до нас приєднуватися. Завантажили речі до рибальських човнів і за кілька тижнів уже були на острові. Коли Коукер побачив, що вас з нами немає, він припустив, що ви можете бути десь у цьому районі.

— Передайте йому, що за це ми йому все прощаємо, — сказала Джозелла.

— Він буде дуже корисною людиною, — сказав Іван. — І з того, що він нам про вас сказав, ви теж могли б бути для нас корисні, — додав він, дивлячись на мене. — Ви ж біохімік?

— Біолог, — сказав я. — І трохи знаюся на біохімії.

— Ну, ці маленькі відмінності можете залишити при собі. Справа в тому, що Майкл намагається дослідити, як можна здолати триффідів з наукової точки зору. Ми повинні це виявити, якщо хочемо домогтися успіху. Але проблема в тому, що люди, з якими нам доводиться працювати, втратили більшість тих знань з біології, які вивчали у школі. Як вам ідея стати професором? Це була б корисна робота.

— Я і думати не міг про більш корисну працю, — сказав я.

— Отже, ви запрошуєте нас усіх на свій острівний рай? — спитав Денніс.

— Ну, для цього потрібна щонайменше взаємна згода, — відповів Іван. — Білл і Джозелла, мабуть, пам’ятають принципи, викладені того вечора в Університеті. Вони залишаються в силі. Ми не збираємося нічого відбудовувати — ми хочемо створити нове і краще суспільство. Декому це не подобається. У такому разі вони нам непотрібні. Ми просто не зацікавлені в тому, щоб мати опозицію, яка буде прагнути законсервувати деякі пережитки минулого. Ми воліли б, щоб такі люди жили десь в іншому місці.

— «В іншому місці» звучить кепсько, якщо зважати на обставини, — сказав Денніс.

— О, я не натякаю на те, щоб віддати їх триффідам. Але в нас вже була така група людей і для них потрібно було знайти інше місце, тож одна з груп переправилася на Нормандські острови і почала очищувати тамтешню територію, так само як ми робили на Вайті. Туди перебралося близько ста чоловік. Зараз вони почуваються непогано.

Тож тепер у нас є система взаємного оцінювання. Новоприбулі проводять з нами шість місяців, після чого відбуваються слухання в Раді. Якщо їм не подобається наш спосіб життя, вони про це кажуть; і якщо ми вважаємо, що вони нам не підходять, то теж кажемо про це. Якщо все нормально, то вони залишаються; якщо ні, то вирушають на Нормандські острови або «на материк», якщо в них є таке дивне бажання.

— Від цього трохи відгонить диктатурою… А як формується ця ваша Рада? — поцікавився Денніс.

— Мені знадобиться чимало часу, щоб пояснити всі конституційні питання. Краще вам буде приїхати і побачити все на місці. Якщо ми вам сподобаємося — залишитеся, якщо ні — думаю, що на Нормандських островах вам буде краще, ніж тут за кілька років.

* * *

Увечері, після того як Іван полетів, зникнувши в небі на південному заході, я пішов і сів на свою улюблену лавку в куточку саду.

Я глянув на долину, згадуючи, які тут були доглянуті та добре осушені луки. Тепер тут повертала собі позиції дика природа. Занехаяні поля вкрилися чагарником, а у низинах ріс очерет та блищали водойми зі стоячою водою. Більші дерева повільно тонули в розмоклому ґрунті.

Я згадав Коукера та його слова про керівника, вчителя та лідера і про всю працю, що потрібна буде для того, аби якось прогодувати себе на кількох акрах. Про те, що станеться з нами, якщо ми залишимося і далі в цьому полоні. Про трьох сліпих, які досі почувалися непотрібними і безсилими, а з віком це відчуття лише зросте. Про Сьюзен, яка повинна мати шанс вийти заміж і народити дітей. Про Девіда, маленьку доньку Мері та інших дітей, які можуть з’явитися на світ і яким доведеться стати чорноробами, щойно вони підростуть. Про себе й Джозеллу: з віком нам доведеться працювати все важче, бо потрібно буде більше їжі, а все більше роботи ми муситимемо виконувати вручну…

Потім я подумав про триффідів, які терпляче чекають за огорожею. Я бачив, як вони сотнями скупчуються за парканом, утворюючи темно-зелений живопліт. Необхідно проводити дослідження — має бути якийсь природний ворог, якась отрута, дестабілізатор, потрібно знайти щось, аби впоратися з ними. А для цього потрібно звільнитися від іншої роботи — і якнайшвидше. Час працює на триффідів. Їм залишається тільки чекати, доки ми вичерпаємо усі свої ресурси. Спочатку пальне, потім дріт, яким можна лагодити загорожі. А вони або їхні нащадки все чекатимуть, доки дріт проіржавіє…

І все ж Шернінґ став нашим домом. Я зітхнув.

Почулися легкі кроки по траві. Це була Джозелла. Вона підійшла і сіла поруч зі мною. Я обійняв її за плечі.

— Що вони про це думають? — запитав я її.

— Вони дуже засмучені, бідолахи. Мабуть, їм важко уявити, як назовні чекають триффіди, бо вони їх не бачать. Та й, окрім того, розумієш, тут вони хоча б орієнтуються. Це, мабуть, жахливо, коли ти сліпий і мусиш збиратись і їхати до абсолютно незнайомого місця. Вони знають лише те, що ми їм розповідаємо. Не думаю, що вони добре розуміють, наскільки неможливо тут стане перебувати далі. Якби це було не заради дітей, гадаю, вони б категорично відмовилися. Це їхня домівка, розумієш, усе, що в них залишилося. Вони дуже добре це відчувають, — вона помовчала, а потім додала: — Вони так думають, але, звичайно, це вже не лише їхня домівка, а й наша, правда ж? Ми чимало для цього попрацювали, — вона торкнулася моєї руки. — Ти зробив її і беріг для нас, Білле. Що ти думаєш? Варто нам тут побути ще рік або два?

— Ні, — сказав я. — Я працював, бо мені здавалося, що все залежить від мене. А тепер усе це здається марним.

— О ні, любий! Мандрівні лицарі здійснюють свої подвиги недарма. Ти боровся за всіх нас і відбивав напади драконів.

— Це здебільшого заради дітей, — сказав я.

— Так, заради дітей, — погодилася вона.

— Знаєш, мені весь час не давали спокою