Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

її більш непокоїло те, що на весну не буде чим сіяти. Я пам'ятаю одну з промов Постишева, де він давав настанову всім партійним організаціям забирати посівний матеріял такими самими методами, якими здійснювалася хлібозаготівля. Він також наказав конфіскувати зерно, що нібито було викрадене або незаконно видане колгоспникам як натуроплата за трудодні. Нам дали зрозуміти, що потрібний посівний матеріял має бути зібраний невідкладно й будь-якою ціною. Але нам і в головах не вкладалося, що комуністичні можновладці можуть так безоглядно стягувати з селян зерно в той час, коли тілами виморених голодом хліборобів усіяно всі шляхи, поля й подвір’я. Слухаючи таку балаканину, ми часто думали, що це, мабуть, замасковані саботажники зумисне хочуть дискредитувати комуністичну партію. Але ми були наївні. Партія, позбавлена будь-яких людських сантиментів, вимагала від нас зерна; голод не був ніяким виправданням, щоб його не дати. Партійні керівники ставились до нас презирливо і зовсім не зважали на наше становище. Усе це ще підсилювалося традиційним російським недовір'ям і зневагою до українського селянства. Того ж то тепер ми були змушені вислуховувати від цих російських начальників безкінечні брехні про те, що ніякого голоду немає і що ніхто з голоду не вмирає. А ті, які повмирали, то ледарі, що відмовились працювати в колгоспі, і туди їм і дорога.

Та повернімося на Антонову садибу, де члени хлібозаготівельної комісії якраз робили трус. Були чутки про те, що Антін та його мати, від голоду схибнувшись з розуму, дійшли до людожерства. Але не з цієї причини комісія прибула туди саме того дня. «Товариш тисячник», як ми довідалися, колись перестрів Антона й помітив, що він все ще виглядає відгодованим і рухливим. А для тисячника це був певний знак, що Антін має десь сховок з харчами, тому він домовився з комісією першої стохатки провести ретельний обшук Антонової садиби, де там у нього «приховані» харчі. Тож можна собі уявити їхнє здивовання, коли замість зерна вони знайшли рештки людських тіл. Якраз у ту мить ми завважили Антона та його матір, що стояли трохи оподаль від «товариша тисячника». Руки їхні були зв’язані за спиною, а на варті біля них стояв один комісійник з дробовиком у руці. Перед ними лежала ціла купа людських останків, кісток і черепів. Було це відворотне видовисько, і у згадках воно залишилося таким самим. Ми не мали сумніву, що в тій жахливій купі були й останки нашого приятеля Івана.

Ми покинули ту сцену з почуттям відрази й обурення і чимхутчіш подалися до Прісьчиної хати.

Доля Пріськи мало чим різнилася від долі безлічі інших знедолених селянських родин. За відмову вступити до колгоспу в 1930 році, а ще за неспроможність сплатити державі податки й виконати всі норми хлібоздачі її чоловік одержав наличку куркуля і був засланий, як і багато інших, до віддалених лихозвісних концентраційних таборів. Пізніш її чоловіка перевели до табору примусової праці, звідки до Пріськи дійшла вістка – не їй першій така, – що він помер на будівництві Біломорсько-Балтійського канала. Пріська залишилася сама з двома дітьми: хлопчиком років восьми і п'ятирічною донечкою.

Пріська була вдома, коли ми прийшли. Вона так знесиліла від голоду, що ледве ворушилася. Свою сумну історію вона розповідала нам дуже натужно, бо вже й говорити їй була не сила.

Втративши чоловіка, вона мусила тяжко працювати, щоб утримувати дітей. В основному праця її зводилася до безугавної біганини в пошуках їжі. Та небагато вона могла знайти: пару буряків, кілька картоплин, скибку чи дві хліба. Проте влітку й восени ще не було так зле, коли вона могла працювати в колгоспі. За роботу Пріська діставала по два фунти хліба або борошна. Крім того, вона, як і всі інші працездатні члени колгоспу, отримувала двічі на день гарячу страву. Переважно то був куліш з пшона чи гречки або вівсяна каша. Зі своїх харчових пайок вона могла годувати також своїх дітей, але коли надійшла зима й праця в колгоспі припинилась, то не стало в неї ні хлібної пайки, ні тієї гарячої страви. Мізерної кількости харчів, виданої у вигляді натуроплати за трудодні, вистачило ненадовго. А проте вона з дітьми ще якось протрималася аж до березня. Але далі трапилося неминуче: її син помер з голоду. Поховала вона його в садку під вишнею. Бажанням Пріськи було, щоб її також поховали під вишнею, коли помре.

Зоставшись удвох з донечкою Марією, вона знала, що невдовзі прийде і їхня черга помирати. Вона боялася, щоб не померти першою і не залишити дитину напризволяще. Ця думка не давала спокою Прісьці; їй треба було щось зробити, аби убезпечити Марійку від такої долі. До неї дійшли чутки про дитячий притулок у місті за двадцять з гаком кілометрів від нашого села. І ось одного квітневого ранку вони вдвох вирушили пішки в цю далеченьку таки подорож. Дійшовши до того так званого притулку, вона з'ясувала, що то був міліційний розподільник для малолітніх злочинців. І хоч Пріська налякалась, розчарувалась і засмутилася, що випало не так, як гадалося, вона вирішила, що навіть це місце для дитини буде ліпшим, ніж її опіка. Добре зваживши все, вона навчила Марійку, як поводитись і що казати, та й послала малу до вхідних дверей. Як тільки двері відчинилися і Марійка ввійшла в них, Пріська зникла за рогом вулиці, з тим щоб уже більш ніколи й не бачити власної доні.

У цьому місці своєї розповіді Пріська примовкла. Її вибалушені шклисті очі дивились приголомшено, губи тремтіли, але вона ані схлипнула. Ми стояли і мовчки гляділи на неї.

За хвильку, опанувавши себе, Пріська повела мову далі. Душа її не знала спокою, відколи вона відмовилася від Марії, полишивши дівчинку на невідому долю. Бідна мати була прибита горем, почуття великої провини й каяття мучили її. А сльози в неї так і лились, і вона ніяк не могла їх угамувати. У довгі зимові безсонні ночі їй привиджувалося, як Марійка з'являється перед нею. Ніби мала сиділа в кутку під образами на лаві, і Пріська відчувала на собі її докірливий погляд. А тоді Марійка наче вибухала плачем, просила хліба і примовляла:

– Мамо, чого ти мене покинула? Хіба ти мене більш не любиш?

Пріська казала, що донька так щоночі привиджувалась їй і щоразу запитувала все те саме:

– Мамо, чого ти мене покинула? Хіба ти мене більш не любиш?

Кінець-кінцем, не витримавши такої розпуки, вона знову пройшла ті двадцять з гаком кілометрів до того будинку, де