Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли я тягнуся рукою по мою шинельку — єдину тепер на мені воєнну ознаку, він якось лагідно відсуває шинельку на край ослінчика і тепло вимовляє:
— Нічого, там спати буде тепло…
— Ага! Тепер я знаю твою вовчу думку! — думаю, і зажурений іду слідом за господарем до стайні.
Там він передає мене на руки якомусь наймитові, щось довго наказуючи, а сам вертається в хату.
Потім до стайні збігається ще більше молодиць, ніж було їх у хаті, знову з’являється звідкись зовсім п’яний «толмач», і я не маю спокою далеко за північ.
Мене відгодовують три дні, ні на мить не спускаючи з очей, не даючи, правда, бити байдики — я ввесь час або рубаю дрова, або ходжу коло худоби, або ношу воду, — а четвертого дня господар, скрутно зідхнувши, заявляє, що відвезе мене до «бецірку» (повіту), бо є такий наказ військового міністерства, щоб полонених узимку на сільських роботах не тримати.
Чого ж ти, чоловіче добрий, тримав на схованці мою шинельку, не даючи мені змоги втекти від твого добробуту темної ночі, далі від пазурів твоєї мадярської влади?!
Ні, мій батько й моя мати з твоїм сином так би не зробили, чоловіче…
Коли раннім ранком четвертого дня надходить час вирушати з самим господарем на добре кованій і гарно мальованій тачанці, з парою баских коней, у невідому путь-дорогу, стара мадярка-господиня довго заклопотано тупцяє з ганку до кімнати, з кімнати на ганок, лице їй гірко засмучене, вона виносить великий вузлик, пхає його мені, якось не дивлячись у вічі, відвертається, а коли рушають-рвуть з місця коні, вона втирає зажурені очі фартухом…
Осіння дорога і далека й близька. Сірий бо дощовий день, і рвучкі, баскі, добре годовані й доглядані коні.
Всю дорогу мадяр-господар, що сидить коло мене поруч, пильно зорить, чи не стрибну я де на підоймі вгору з його блискучої тачанки, та чи не подамся зайцем у кукурудзиння; я розумію його настрої, і мені робиться гидко й так тяжко-тяжко… Краще б не знаходив ти мене на полі, чоловіче!..
Я знаю, що не на те везеш ти мене до влади, щоб одержати належні за кожного впійманого полоненого чотири крони (один карбованець і шістдесят копійок), належні кожному чесному мадярові, згідно з інструкціями військового міністерства австро-угорської монархії, — ні, людино, я ніколи не запідозрю в тобі такої дрібної крамарської думки, я знаю, що везеш ти мене на розп’яття, бо боїшся за власну шкуру. І мені стає жаль тебе.
Ну, що ж: вези. Може десь і твого сина, що давно вже, як переказала мені твоя залякана старенька дружина, вважається за «без вісти пропащого» в реєстрах його полку, десь отак-о возять по бездорожних просторах моєї мачухи Росії…
Коли на якомусь повороті тачанки, не втримавши рівноваги, роблю непевний рух, щоб усидіти, здається старому козарлюзі, що його спійманий наважується вистрибнути й податися полями в далечінь, він рвучко кидається, хапає мене обома руками за стан, а потім, щоб не дати мені зрозуміти його наміру, наївно вдає, що то він так собі, тільки похитнувся на незручному повороті тачанки…
Але очі твої, чоловіче, багато мені говорять, хоч і мовчать і твої, міцно стиснуті, так само, як і мої, занімілі уста.
Тачанка голосно торохкотить брукованим шляхом, шелестить грязюкою, коли звертаємо з бруку на малопроїжджу, розкислу дорогу, що так нагадує мені шляхи від села до села на моїй Україні пізньої осени, розпалені коні фаркають, і кілометр за кілометром одміряємо недалеку відстань од кукібного затишку після мого останнього етапу блукання, до нових поневірянь, що — я це переконливо знаю — чекають мене ще, може, сьогодні.
На серці збирається стільки жалю, стільки співчуття до самого себе, до своєї гіркої долі, що в такт гупанню добре підкованих, баских мадярських коней, складаю в голові так, щоб на все життя вже не забувати, такі сантиментально-жалісливі рядки:
«Родивсь рабом в убогій хаті,
Учивсь в чужій, ворожій школі.
Не на своєму виріс полі…
Невже ж, о, Боже, і вмирати
Ще доведеться у неволі!?
Через три чи чотири години цієї невеселої подорожі ми в Кечкеметі, що від нього до гаймашкерського табору не більше, як тридцять кілометрів.
ЯК МЕНЕ БИЛИ
Били й неорганізовано, стихійно, так би сказати, били й за всіма правилами заздалегідь обміркованого порядку, програми.
У коменданта бецірку мій козарлюга-мадяр — чи про людське око, чи, може, й справді щиро — довго упрошує начальство залишити мене, його бранця, в його маєтку на роботі. Але начальство непохитне: воно знає про інструкцію військового міністерства. Мене посадили на гауптвахту.
Мадяр тим був дуже засмучений, чи вдавав засмученого, поводився зо мною тут дуже мило, перед тим, як завести мене до коменданта, почастував ще й пивом у якомусь шинку проти самої комендантської, а прощаючись, довго й гаряче тиснув мені руку й моргав заслізненими очима.
Прощавай, мій випадковий спасителю, а разом і Юдо, бо, врятувавши мені життя на своєму полі холодного осіннього вечора, ти віддав мене знову до рук оскаженілих катів, що ім’ям твоїм (ти ж — мадярський народ!) чинять своє ганебне діло!
На гауптвахті сидить із десяток проштрафлених солдатів австрійської армії, між ними — кілька поляків.
Я вже пів року не знаю, що діється в світі, а поляки такі лагідні хлопці — вони так охоче діляться зо мною найновішими новинами, що я почуваю себе зовсім у своєму оточенні. А коли польські хлопці затягають своїх військових пісень, що в них, собі навдивовижу, я чую гіркі, тужливі нотки, замість сподіваної задерикуватости, я вже зовсім ладен визнати їх за друзів.
«Там, под Тарновєм, чарни ляс,
Там, под Тарновєм, чарни ляс…»
І після чорного, понурого, як сам «чарни ляс», вступу, де говориться в пісні, що збирається ворожа потуга велика, що загрожує небезпекою смертельною молодому воякові, — несподівано трохи хвалькуватий, але так само затуманений журбою, приспів:
«Мам, шаблє пши боку,
Мам, шаблє пши боку —
Нє боєнсє моска́ля…»
І почувається у всій тій пісні і велика туга за зруйнованим нормальним життям, і жах перед «чарним лясом», де в наслідок бою ляжуть гори трупів — і своїх, і ворожих…
Слухаєш, і здається, що над автором пісні,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
