Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Хлопець якомога тихіше причиняє за собою двері, щоб не розбудити Доріана, хай собі дивиться сни в кріслі біля вогню, у своєму куточку цієї не зовсім бібліотеки, та ще й в оточенні котів, які пильнують його.

Закарі не певен, куди саме йде, хай навіть і визначив пункт призначення чи принаймні зробив це, вийшовши зі своєї кімнати. Скільки часу відтоді минуло? Час оповіді сплутав його відчуття справжнього часу. Очевидно, йому потрібне товариство.

Коли він опиняється в Серці, там темніше, ніж було до цього: працює лише кілька лампочок у різних люстрах.

Двері до кабінету Хранителя розчахнуті навстіж. У затемнене Серце звідти сотається світло.

Закарі чує голоси зсередини, і в нього в голові ворушиться думка, що досі він ніколи не чув ніяких розмов у цьому місці й навіть не підозрював, що хтось може підслухати його, хай і знав про зручні куточки й усілякі закапелки, що могли прислужитися любителям розвісити вуха.

Хлопець підходить ближче, адже однаково прямував туди, і замислюється, чи ненавмисне розвішування вух теж можна вважати підслуховуванням.

— Це не спрацює. — Голос Хранителя звучить низько, і щось у ньому змінилося. Утратив свій офіційний відтінок, який зберігав для всіх розмов із Закарі.

— Ти цього не знаєш, — озивається голос Мірабель.

— А тобі відомо щось інше? — перепитує її Хранитель.

— У нього є книжка, — відповідає дівчина, а чоловік каже ще щось, але Закарі не розбирає слів.

Він ступає крок до кабінету, ховаючись у затінку й тепер уважно прислухаючись. Хлопець бачить лише частину кімнати — кілька полиць із книжками, кутик столу, хвіст рудого кота. Промені ламп помережані тінями, тож простір змінює колір з темного на світлий і навпаки. Закарі знову чує голос Хранителя.

— Тобі не слід було туди йти, — каже він. — Не слід було вплутувати Аллеґру…

— Аллеґра вже була вплутана, — уриває його Мірабель. — Вона вплуталася ще тоді, коли стала зачиняти двері, а разом з ними руйнувати можливості. Ми так близько до…

— Тим паче не слід було провокувати її.

— Іншого виходу не було. Ми потребували його, ми потребували того. — Закарі бачить, як рухається рука Мірабель, указуючи на щось із протилежного боку кімнати, але не знає, на що саме. — І книжка повернулася. А ти вже здався, чи не так?

Зависає така тривала пауза, що Закарі замислюється, чи нема в кабінеті ще одних дверей, крізь які дівчина могла вийти, але голос Хранителя знову порушує мовчання — тон змінився, тепер слова лунають тихіше:

— Я не хочу знову втратити тебе.

Здивований Закарі посувається, і фрагмент видимої кімнати змінюється. Хлопець бачить вигин спини Мірабель, яка сидить на кутку столу, дивлячись у протилежний бік. Хранитель стоїть, його рука тягнеться вперед, торкається дівочої шиї та плеча, ковзає рукавом сукні, коли він підходить ближче й притуляється губами до щойно оголеної шкіри.

— Можливо, цього разу буде інакше, — м’яко озивається Мірабель.

Рудий кіт нявчить у напрямку дверей, тож Закарі відвертається й поспішає до найближчого коридору, не зупиняючись, аж поки не переконується, що ніхто не йде назирці. Він дивується, як легко проґавити навіть те, що відбувається простісінько в тебе перед носом.

Хлопець повертає, озирається через плече й бачить посеред коридору свого персидського друга зі сплющеною мордочкою.

— Хочеш скласти мені компанію? — запитує Закарі, і його слова звучать сумно. Якась частина його хоче повернутися до свого ліжка, друга мріє скрутитися калачиком у кріслі біля Доріана, а третя взагалі не знає, чого йому насправді хочеться.

Персидський кіт потягується, підходить і зупиняється біля хлопцевих ніг. Вичікувально дивиться на Закарі.

— Гаразд, — каже той, і вони разом прокладають собі звивистий шлях коридорами й кімнатами, заповненими історіями інших людей, аж поки не опиняються в садку зі скульптурами. — Здається, я збагнув, — повідомляє Закарі коту.

Той не відповідає, уважно розглядаючи скульптуру лисиці, завбільшки як він сам, що застигла в стрибку й замітає своїми численними хвостами землю.

Закарі звертає увагу на іншу скульптуру.

Він зупиняється перед жінкою, яка сидить серед незліченних бджіл, і думає, хто автор. Розмірковує, у скількох закапелках цього місця побували її бджоли, заховавшись у чиїхось кишенях або допомагаючи котам у мандрах.

Замислюється, чи дивився хтось колись на неї з думкою, що їй хочеться потримати в розгорнутих долонях щось інше, а не книжку.

Закарі кладе золотий ключ із намиста Мірабель у її праву руку.

А пластиковий ключ-картку з готелю — у ліву. Нічого не відбувається.

Хлопець зітхає.

Він саме збирається запитати котика, чи не голодний той і чи таке вже суворе правило «Не годувати котів», як зненацька здіймається дзижчання.

Воно лунає зсередини статуї. Дзижчання й гудіння.

Кам’яні пальці жінки починають ворушитися, стискаючись довкола ключа. Одна бджілка падає з руки на підлогу.

Чується поскрипування, а тоді важкий металевий гуркіт, однак статуя, затиснувши ключ у руках, більше не рухається.

Закарі простягає руку й торкається її кисті. Жінка стискає кулак навколо ключа, наче її так і вирізьбили.

Більше нічого не змінилося, але він чув шум. Хлопець обходить навколо статуї.

Спинка кам’яного стільця втягнулася в підлогу. Статуя всередині порожниста.

А під нею — сходи.

І біля підніжжя горить світло.

Закарі озирається на кота, що сидить поряд із застиглою в повітрі мармуровою лисицею, яку обвивають її численні хвости. Єдиний хвіст, що смикається, належить котові.

Кіт нявчить на нього.

Можливо, усі моменти значущі.

Десь.

Закарі Езра Роулінз заходить усередину Королеви Бджіл і спускається далі, углиб.