Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Розділ 6

Під час довгої відсутності Понсе Гусейн, Паша Каїру та його незмінний пацієнт, невдало впав з коня, і зламав собі ногу. Шарлатани, до яких він звернувся, через своє невміння розірвали йому шкіру та оголили злам. Те, що було не під силу ні замахам, ні різним отрутам, ні бешкетному життю, виявилося справою одного невірного кроку: Гусейн помер у страшних муках.

Порта вислала йому на зміну зовсім іншу людину: Мехмет-Бей був справжнім вояком. Він служив в Угорщині, на передньому краї турецької експансії, та виніс звідти люту ненависть до християн. Однак він знав франків досить добре, щоб розрізняти серед них різні національності, чим у ті часи переймалися далеко не всі турки. Перевагу — якщо можна так її назвати, бо насправді йшлося лише про менший ступінь ненависті, — він віддавав французам, проти яких сам не бився, і які уклали з Османською Портою кілька таємних угод проти Габсбургів. З роками Мехмет-Бей пав жертвою імамів та муфтіїв. Ці святенники вправно перетворилися на безумовних керівників цього завзятого, але необізнаного мусульманина, який, за їх сподіваннями, мав ставитися до ворогів ісламу не так поблажливо, як його попередник.

Коли Мюрад постав перед Пашею, який його викликав, Мехмет-Бей для початку сильно розлютився. Вірменин, котрий був заздалегідь переляканий цією зустріччю, хотів надати собі впевненості, заїхавши до сералю на мулі. Бо, за капітуляційними угодами християнських країн із Портою, ніхто, крім їхніх послів, не мав привілею заїжджати до цитаделі верхи. Стражники брутально змусили Мюрада спішитися та потягли його до Паші.

— За кого ти себе приймаєш? — сказав Мехмет-Бей, який стояв перед ним у червоному турецькому мундирі, в тюрбані з золотою торочкою на голові. — По-перше, стань на коліна. А може, ти ще й не хочеш ушанувати Султана?

— Я… Я шаную його, і віддаю йому всі належні почесті, — сказав Мюрад, який стояв на колінах, майже дотягнувшись носом до плит підлоги, та весь тремтів.

— До речі, — продовжував Мехмет-Бей, обходячи навколо людини, яка зігнулася перед ним, — хіба ти не турчин? Ти говориш нашою мовою, і виглядаєш так, немов маєш наші звичаї, за винятком поваги, якої тобі сильно бракує. Ти, часом, не зрадник?

— Ні, ні, — запротестував Мюрад, який не підіймав носа, через що заперечний рух, котрий звичайно роблять головою, виконувався в нього задньою частиною. — Я вірменин. Свою віру я отримав від батька, а Господь власною милістю дозволив мені зберегти її.

Мехмет-Бей нікого так не ненавидів, як східних християн.

— Султан є надто добрим з вами — усіма, хто застромляє нам ніж в спину, поки ми б’ємося з цими собаками-франками! Та що вже тут поробиш…

Він задумливо повернувся до підвищення, вкритого килимами та подушками, де зазвичай проходили аудієнції, і сів.

— Встань, покажи свої зрадницькі очі.

Мюрад розпрямився, але залишився на колінах. Його велика кругла голова була червона і набрякла через те, що він так довго схиляв її додолу. Паша подав знак одному зі стражників, і той простягнув йому срібну тацю: на ній лежав лист Негуса.

— Ти не тільки живеш на землі Пророка, не визнаючи його слів, — сказав турчин, — а ще й, наскільки я розумію, увійшов до змови з абіссінцями, які з усіх своїх сил чинять опір ісламу, та навіть б’ються з ним.

Мюрад, тільки-но кров відхлинула в нього з голови до живота, спробував зібратися з духом і згадати, як радив йому відповідати Понсе.

— Я купець, Ваша Ясновельможносте, — проскиглив він, — я заробляю собі на хліб, де можу. Випадок привів мене на берег Червоного моря. Деякий час я служив Наїбові Массауа. Це добрий мусульманин. Ніколи він не скаржився на мене, спитайте самі в нього. Одного разу він доручив мені передати послання Королю Ефіопії…

— Навіщо було йому слати лист цьому шакалові?

— Це через те, Ваша Ясновельможносте, що абіссінці вже колись перекривали йому воду та торгові шляхи. Наїбові доводиться зважати на цих сусідів, які живуть у горах — вище, ніж він.

Мехмет-Бей примружив очі — то був знак, що якесь слово потрапило до глибинної сфери його розуму, котра була розташована як раз під товстою бронею раз і назавжди прийнятих уявлень, до сфери, де тріпотіла інколи — що допускалося ним якомога рідше — ця дражлива річ, яка зветься думкою.

— Якщо тобі повірити, — сказав він, — цей Негус може й нам перекрити воду? Чому ж він жодного разу не зробив цього, бо він же нас ненавидить, чи не так?

— Він зробив це з Массауа, що є півостровом. Він тоді відрізав його від усього.

— Але ж і ми, тут,