Читати книгу - "Детективне бюро «примара»: Два світи, Оля Лях"

- Благаю… - почувся слабкий голос з-за сусіднього повороту. – Благаю… - Кора озирнулась довкола. Усі займались своїм і, здавалось, лише вона чула це. – Прошу…

Дівчина не на жарт злякалась. На загривку волосся стало дибки. Вона обережно, дивлячись під ноги, пройшла в те місце, звідки їй чувся голос. Там, на металевому хірургічному столі, лежало тіло дівчини.

- Я знайшов! Забираємось звідси!

Ще один підземний тунель вивів їх до вже знайомого дзеркального чорного кола на стелі.

- Якщо це той самий, краще ним не користуватись. Впевнений на горі чекає друга половина зграї, щоб добити вцілілих.

- Ні, це інший. Ці портали парні, зв’язані один до одного. Впевнений, що цей не знайшли, інакше б вовкулаки одразу попрямували сюди, щоб визволити свого, - Серж змахнув рукою і пальцями зачепив дзеркальну поверхню. Вона одразу закрутилась. – Станьте під порталом і підстрибніть. Вас затягне нагору.

- Я піду першим, - ніхто і не сумнівався в рішенні Себастьяна. Він став під порталом, витягнув з-за поясу кинджал і, глибоко вдихнувши, підстрибнув. Чорна масляниста рідина миттєво обгорнула його і засмоктала.

- Я наступна, - Мірайя витерла об сукню закривавлене віяло і дістала з корсету ніж. Зникла в порталі.

Кора важко ковтнула. Глянула на чаклуна, той ствердно кивнув, ніби запевняючи, що все буде добре. Дівчина підійшла до порталу.

- Знаєш, Коро, я дав обіцянку захищати родину Вега. І я її дотримаюсь, - маг вперше назвав її на ім’я. Це додало впевненості, але незрозумілим сумом лягло на серце. Дівчина глибоко вдихнула. Заплющила очі. Підстрибнула.

Сильним поштовхом вгору її викинуло на поверхню. Цього разу Кора не втрималась і приземлення вийшло жорстким - прямо на п’яту точку. Аж повітря з легень вибило. Вона закашлялась. Підійнялась, хитаючись, і зрозуміла, що знаходиться в маленькому будиночку. Ліжко, шафка, стілець, дерев’яні фігурки тварин, капці. Двоє дверей в різних кінцях. На столі, біля вікна, догорала свічка з чорного воску.

- Це ж будиночок лісника, - визначив Серж, граційно з’явившись з чорної рідини прямо по середині в підлозі. Щойно він вийшов, портал розгладився.

- Надворі повно вовкулак та інших. Тут також усі б’ються, - відсунув цупку фіранку Себ.

- Цей будиночок теж захищений, як клітка? Якщо так, тоді можемо перечекати тут. Все одно вони закінчать до сходу сонця, - знизала плечима Мірайя.

- А це що таке? – Серж покрутився довкола свічки на столі. Її вогник загрозливо гаснув. – Ах! Не перечекаємо! На вихід! Хутко! Тут зараз буде..!

Договорити чаклун не встиг. Кора злякалась самого його зойку і відчинила найближчі до неї двері. Серж та тіньові детективи вилетіли в інші, а в спину їх підштовхнув вибух.

Кора наковталась пилу та гару, у вухах дзвеніло, очі заслав дим. Вона задкувала навмання, подалі від палаючого, мов факел, будинку. Відкашлювалась, сльози лились самі собою. Дівчина врізалась в щось. Крізь пелену на очах розгледіла поруч із собою молодого напівтрансофромавоного вовкулаку, ще зовсім дитину, років дванадцяти. В його закривавленому людському роті не вистачало двох гострих ікл.

- Ні… - над Корою нависла тінь. Жовті очі оглянули тіло і дівчину поряд. Висновки склались в голові старшого перевертня самі собою. – Ні… Це не я… Я не… - слабко відпиралась Кора, відчуваючи, як страх закрадається під шкіру і робить її нездатною дати хоч якусь відсіч.

Чоловік стрибнув. В польоті перетворюючись на вовка. Дівчина змусила себе відкотитись вбік. Врізалась в половину колоди. Сокира, що стирчала з іншої частини, привабливо манила. Кора підійнялась, але витягнути зброю не змогла. Вовк знову сфокусувався на ній. Видав гарчання, що віддалено нагадувало сміх з її спроб витягнути сокиру. Детектив полишила марні спроби, почала повільно відступати, не зводячи очей зі звіра.

«Та що я вам зробила, що ви вчепились в мене?!» - панічно билась думка.

Вовк стрибнув. Кора скрикнула. Звір не долетів до неї, йому під ребра врізався кинджал. Себастьян зміг вихопити сокиру. Детектив підбігла до хлопця.

- Бігом, туди, - вказав він на темний ліс. Вовк прийшов до тями, але Кора вхопила брошки метеликів, свою і Себастьяна, цілилась прямо в морду звіра. Пофарбоване срібло теж срібло. Вовкулака завив, дезорієнтований і це дало їм шанс втекти.

Себастьян з Корою приєднались до Мірайї та Сержа, які вчасно відбили напад вампіра. Компанія кинулась в ліс. Спотикаючись об коріння та дряпаючи руки гілками і кущами, вони вибігли до води. Річка Отта вкрита брижами смерділа відходами з заводів.

- В човен! – крикнув чаклун і детективи слухняно забрались в нього.

- Тут дірка! – Мірайя вказала на пробите дно.

- Вона нам не заважає, - Серж в пафосному русі відкинув поли плаща, який досі не мав жодної подряпинки.

Розставив руки. Його очі засвітились червоним, а вуха подовжились. Він швидко ворушив губами, але з них зривались лиш невідомі слова. Почав робити колові рухи руками і човен зсунувся з місця, вода під ним засвітилась легким багряним сяйвом. Кора вчепилась в його краї. Вони розвернулись та рушили через річку до іншого берега. Дірка в дні справді не заважала, вода навіть не потрапляла всередину. Можливо і сам човен не торкався води. Виглянути за борт Кора не наважилась.