Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я придивлялася, прислухалася й спостерігала очима того, ким ми з Лілою мріяли в дитинстві стати і ким я врешті стала, – очима авторки серйозного роману, який я шліфувала, часом переписуючи окремі розділи, і який зовсім скоро мав побачив світ. Я казала самій собі, що в першій версії забагато діалекту. А тому виправляла й усе переписувала. Потім мені здавалося, що діалекту замало, і я додавала словечка знову. Я жила в районі, але разом із тим поза ним: повністю занурилася у книжку. Амбітна праця, якій я віддавалася з таким натхненням, виправдовувала мою присутність тут, надавала сенс тьмяному освітленню кімнат, грубим крикам, що лунали з вулиці, небезпекам, на які наражалися мої діти, невпинному гуркотінню транспорту на трасі, що в суху пору здіймав густу пилюку, а в дощ розбризкував навколо воду й багнюку, юрбам клієнтів Ліли й Енцо – тим дрібним провінційним комерсантам на великих дорогих автівках, у надміру розкішних та вульгарних нарядах, тим заважким огрядним тілам, що поводилися то нахабно й хамовито, то улесливо й підлабузницьки.
Одного разу, коли я чекала на Лілу в її офісі «Basic Sight» разом з Іммою й Тіною, картина дещо прояснилася: Ліла займалася новою справою, працювала в новій галузі, але разом із тим залишалася зануреною в наш старий світ. Я почула, як вона люто горланила на неплатників, обливаючи їх найбруднішою лайкою. Я аж остовпіла від несподіванки: куди поділася та чемна, щедра, авторитетна й поважна жінка? Прибіг Енцо, а потім із кабінету вискочив із матюками чоловічок під шістдесят, невисокий, але з великим животом. Згодом я запитала в Ліли:
– Хто ти насправді?
– Тобто?
– Якщо не хочеш говорити, облишмо цю тему.
– Та ні, чому ж, просто поясни.
– Маю на увазі, як ти поводишся з людьми із цього середовища?
– Уважно, як усі.
– І все?
– Ну, я до них уважна й керую справами так, щоб усе ішло як мені треба. Ми ж завжди так поводилися, хіба ні?
– Так, але зараз ми маємо певні обов’язки перед собою й дітьми. Хіба не ти казала, що ми повинні змінити район?
– А що для цього, на твою думку, треба робити?
– Поважати закон.
Я сама дивувалася тому, що казала. Виступила з промовою, у якій раптом виставила себе ще більшою прибічницею закону, ніж колишній чоловік, а в дечому – ніж Ніно. Ліла відповіла зневажливо:
– Закон працює з тими, хто, почувши слово «закон», негайно змиряється. А тут ти ж сама знаєш, як є.
– І що?
– А те: якщо люди не бояться закону, вони повинні боятися тебе. Для того покидька, який щойно вийшов звідси, ми чимало попрацювали, навіть дуже багато, а він не хоче платити, каже, що в нього немає грошей. Я йому пригрозила, сказала, що напишу на нього заяву до поліції. Знаєш, що він мені відповів? «Та пиши, мені начхати!»
– Ти справді напишеш заяву?
Вона розсміялася:
– Так я ніколи не отримаю грошей! Кілька років тому бухгалтер вкрав у нас велику суму. Ми вигнали його з роботи і заявили на нього в поліцію. Але правоохоронці й пальцем не кивнули.
– І що потім?
– Мені набридло чекати, і я звернулася до Антоніо. Після його втручання гроші негайно повернули. І ці виплатять, без судових процесів, адвокатів і суддів.
86
Отже, Антоніо виконував для Ліли таку брудну роботу. І не за гроші, а з дружби, з особистої поваги. Чи, можливо, Ліла позичала його в Мікеле, на якого Антоніо працював, і той йому дозволяв, адже він завжди робив усе, що просила Ліла.
Та чи справді Мікеле вдовольняв будь-яке її прохання? Якщо до мого повернення в район так воно й було, то тепер я не розуміла, чи справді справи йдуть так, як здається. Спершу мені впали в око деякі дивні речі: Ліла промовляла ім’я Мікеле не із самовдоволенням, а роздратовано і з неприхованим занепокоєнням. Окрім того, він дедалі рідше з’являвся у «Basic Sight».
Уперше я помітила, що щось змінилося, на весіллі Марчелло й Елізи – надзвичайно багатому та пишному. Протягом усього свята Марчелло тримав брата біля себе, часто шепотів йому щось на вухо, вони разом сміялися й сиділи обнявшись. А сам Мікеле ніби знову на світ народився. Починав довгі хвалькуваті розмови, як колись, а поряд із ним, ніби нічого й не сталося, сиділа розтовстіла Джильйола з дітьми. Мене вразило те, як помічені ще на Лілиному весіллі провінційна вульгарність і відсутність смаку з часом набули нових форм. Тепер це була столична вульгарність, і навіть Ліла мала її ознаки в поведінці, мові, вбранні. Лише ми з доньками зі своїм стриманим стилем здавалися чужими в тому розмаїтті яскравих кольорів, голосного реготу, виставленого напоказ багатства.
Можливо, саме тому вибух гніву з боку Мікеле здався особливо тривожним. Він саме виголошував тост на честь молодят, коли Тіна завередувала, бо Імма забрала в неї якусь іграшку. Вимагаючи її назад, дівчинка зарепетувала на всю залу. Мікеле раптом замовк на півслові, вирячив очі, як божевільний, і крикнув:
– Ліно, чорт забирай, ти заткнеш пельку своїй дурепі?!
Саме так і сказав. Ліла втупилася в нього поглядом, не промовляючи ні слова. Тільки накрила долонею руку Енцо, який сидів поряд. Я негайно встала з-за столу і вивела обох дівчаток надвір.
Той епізод підбадьорив наречену, тобто мою сестру Елізу. Коли тост було виголошено й залунали оплески, вона теж вийшла надвір у пишній дорогій сукні. Весело звернулася до мене:
– Нарешті мій дівер повернувся до тями!
Потім додала:
– Та все ж не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.