Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

— А мене бабуся сажотрусом лякала: «Схопить тебе сажотрус і посадить у чорний комин…» — Миколка засміявся.

Вони балакали, а самі прислухалися. Таємничі шуми темного лісу тривожили.

Ось хруснула гілка. Здається, хтось кашлянув… Хлопці стиснули свої автомати. Хоч вони й чекали дозорців, але хто його знає, що там.

Неподалік тричі голосно свиснули. Після невеликої паузи свиснули ще чотири рази.

— Пішли! — шепнув Миколка. — Це наші!

— Хлопці, де ви там? — нетерпляче окликнув їх знайомий голос.

Федір!.. Нарешті повернувся з рейду! Хлопці вискочили з окопу і помчали на голос з такою швидкістю, що Федір мимоволі відскочив убік.

— От, чорти, так налякали! — вигукнув він. — А я подумав, що на засаду напоровся.

— Вони тут обжилися, — сказав Харитонов, який прийшов разом із Федором. Він запалив самокрутку, звично прикриваючи вогник зігнутою долонею. — У них тепер свій партизанський табір.

— Ну як, хлопці, все чекаєте? — запитав Федір.

— Чекаємо, — відповів Віктор.

— І довго ще будете?

— Поки не дочекаємося.

Федір помовчав.

— А може, це справа безнадійна? Вже близько двох тижнів минуло.

— Батько сказав, що прийде, — твердо мовив Миколка.

— Ну, добре, — обізвався Федя. — Ми ще до вас перед ранком заглянемо. Зараз ніколи.

— А де Геннадій Андрійович? — запитав Миколка.

Федір відповів не зразу:

— Поїхав.

— Куди?

Федір знову не поспішав з відповіддю.

— У далеке відрядження… — зовсім тихо мовив він і заквапився: — Ну, ми підемо, хлопці…

В тому, як Федір обірвав розмову, Миколка відчув якусь неправду.

— Коли ж повернеться? — наполегливо допитувався він, заглядаючи Федору в очі.

— Коли повернеться? — перепитав Федір. Голос його раптом захрип. — Пожалів вас, хотів приховати… Не повернеться, хлопці. Геннадій Андрійович… зовсім не повернеться. Перед смертю вас згадував. Сумував, що не побачить більше…

Миколка хотів запитати, як загинув Геннадій Андрійович, але не зміг: перехопило в горлі. Він почув обіч схлипування і зрозумів: це плаче Вітя.

Велика Федорова рука опустилася на Миколчине плече.

— Тримайтеся, хлопці, — тільки й сказав він.

… Хлопці не спали цілу ніч. Та ось чіткіше проступили обриси далеких кущів: наближався світанок. І хоч небо було запнуте хмарами, день повільно й уперто перемагав.

Несподіваний постріл, розітнувши лісову тишу, примусив Миколку і Вітю схопитися. Автоматна черга!.. Ще одна!..

— Залишайся тут, а я побіжу за Федором до джерела! — крикнув Миколка, вискакуючи з окопу.

Але бігти вже не було потреби. Десь близько звучали голоси Федора й Харитонова.

— Хто стріляє? — Схвильований Федір підбіг до хлопців. По його правій щоці сочилася кров: поспішаючи, він наткнувся на гострий сучок.

— Знову… І ближче… — прислухався Харитонов. — Треба заховатися…

Вони притаїлися за деревами, тривожно вдивляючись через поле в дальні кущі. За кущами лежала дорога, і стрілянина чулася звідти.

— Там! Там! — раптом вигукнув Вітя.

З кущів вийшли люди. Їх було з десять. Вони побігли полем до лісу. З першого ж погляду можна було визначити: це не солдати. Лише останній з них був у німецькій шинелі. Він біг накульгуючи і часто зупинявся.

Миколка шукав очима батька, але не знаходив. Віктор пильно вдивлявся в чоловіка у німецькому мундирі; наче щось знайоме: маленька голова, хирлява постать, довгі руки…

«Це ж Петро! Поліцай!» — раптом зрозумів він.

В цю мить і Миколка впізнав поліцая. Він кинувся до Федора, який лежав за іншим деревом.

— Вони з концтабору!.. Напевно з концтабору! — задихаючись від хвилювання, зашептав він. — Їх послав батько!.. Можна, я крикну, щоб бігли до нас?..

— Не смій! — урвав його мову Федір. — Треба краще роздивитися, хто вони…

Але Миколка вже не мав ніяких сумнівів. Це наші! Батькові товариші з концтабору. У них немає зброї. На них подертий одяг. Ось уже видно їхні змучені, бліді обличчя.

— Чого ж зволікати, Федю?.. Треба швидше зустріти їх, запитати про батька…

Миколка знову рвонувся вперед, але Федір його затримав:

— Без наказу ні з місця!

Нарешті втікачі добігли до лісу і зникли за деревами. Тепер Миколка знав напевно: батька серед них немає.

— Федю, я до них, можна? — Миколка аж смикався від нетерпіння. — Вони ж нас шукають… Вони знають, де батько!..

Федір, не відповівши, подався уперед. На його обличчі з'явилося щось жорстоке, уперте… Миколка виглянув з-за дерева і побачив далеченько двох людей. Вони відстрілювалися, перебігаючи від куща до куща. Стріляли вони в напрямку дороги. У відповідь звідти озивалися автоматні черги.

Один чоловік був невисокий на зріст, кремезний, у розстебнутій гімнастьорці, другий… Миколка до болю зціпив зуби: у другого були такі знайомі рухи… Він упізнав би його серед тисяч людей!

— Таточку!.. Тату!.. — крикнув Миколка і, склавши руки рупором, підніс їх до рота, щоб посилити голос.

Але сильний удар змусив його тут же опустити руки.

— Дурень!.. Шмаркач!.. — почув Миколка над самим вухом. — Хочеш загубити батька?..

Федір збирався ще щось додати, але враз підвів автомат і притулився до дерева.

Миколка побачив, що з придорожних кущів за спиною батька встали четверо гітлерівців. Один з них тримав щось у руці. Він підвів руку…

Це було так страшно, що Миколка мимоволі зажмурив очі. По щоках його покотилися сльози.

— Таточку, дорогий, обернись! Ну, обернись, прошу тебе!.. — шепотів він.

Навряд чи Миколка розумів зараз по-справжньому, що там відбувалося. А відбувалося ось що: двоє людей, одним з яких був його батько, прирекли себе на загибель, щоб