– «во, я пріньос»; Аббу били тоді, один Віталій захищав… Білим спалахом у голові… зазвичай рахував кроки крутими сходами, дерев'яними, прогнутими, вичовганими досередини. Тамуючи віддих, зупинився між першим та другим поверхами, навпроти великого, майже на всю стіну, вікна. Ранок марудився. Крізь чорні шиби проходило більмувате ситиво вогню – ліхтарі. Вени, сухожилля, переплетені у вузол, пірнули в жолоби гострих ключиць, ніздрі роздулися, сапонувши драглистими краями порожнечу; закути дому зрізалися жовтими завісами до звичного очам; по лакованому паркету, вимощеному ялинкою за тих часів, коли дім зводився, липкими мацаками пролягли брунатні смуги передсвітання. Постоявши з хвилину, дослухаючись, дістав цигарку, – нарешті струмінь диму обпік змучені кашлем легені. Притримав язичок полум'я. По відблисках вогню, мов слідами, піднявся вище. Також невпевнено шукав ключа, ловлячи себе на думці, що відтоді минуло добрих два десятка років. Але ключ лежав там, де йому й бути, – у виямці, заставленій пляшечками. Значить, нікого нема вдома. А кому бути? хто б ще лишився? Заклацав замок, в лице війнуло прохолодою, проте затхлої, необжитої домівки. Віталій натиснув на вимикач; світло не спалахнуло. Він так і лишився стояти з опущеними руками, проти чорного розхрестя віконної рами. Підступало до горла, голова суха, порожньо в голові. Не озираючись, сів у прогнуте, з пошматованою оббивкою крісло. Намагався навмання чи то згадати, чи то подумати про щось, ага – як з вікна бачив уранці білі гори, розлите плесом море, піщану косу, а мати скаржилася сусідові, кремезному Тичковському, що всеньке життя пропрацював в органах, так і помер на сходинках – спиною гепнувся. Ґвалту було, а на похорон майже ніхто не з'явився. Той Тичковський, здавалося, вік не випускав цигарки з рота – «да, радная, к псіхіатру би єго свадіть». А ще – вже перед дрімотою – згадувалося, що батьки часто скублися з Аббиними, – гоям нічого не давати… Сходи з білого мармуру лягли рівно, сходилися знайомо. По тих східцях піднімався чоловік у довгополому чорному пальті, м'якому капелюсі. Вже прокидаючись, Віталій знав, що обличчя його не згадає. Тільки налиті сумом очі… Цього разу він загорлав; коли прокинувся – волого потягло за спиною. За вікнами стояла молочна бовтанка. Ніздрі втягли дух прілого одягу; ось він заблимав, ще не пройнятий блакиттю, крізь заляпані шибки зашарудів облущеними рамами, розбризкавши оливо, – березень; білий промінь кресонув крізь віти липової алеї: жовто-сірий морок здувся клубками; око затріпалось у сум'ятті барв; промінь чимдуж набирав швидкості, вирізав голим гіллям крони акацій; біло, до смертельного, до щему, вирізав одну будівлю, кинув, розмазав стіну по зіницях, і він, задихаючись, у наростанні далекого дзвону пам'яті, впізнав ряди низьких гостроверхих крамничок; промінь уже шипів, проносячи світло над світом, вихоплюючи з іржавого сутінку знайомі обриси, за мить уже ліг на бруківку, лизнув асфальтову стрічку, луджено вдарився об шиби; вітер рвонувся з яру, що темнів далеко в лісі; Віталій згори побачив чорні нори в червоних урвищах, порослих верболозом, глодом, дурманом, ковилою; плоско, наче на столі, котрого не зрушиш, лежали намистом десятки ставків, перетнутих змійкою річки. «Ось, майже нічого не змінилося…» Й тут верескливий, до гикавки знайомий голос: «Пане Віталію, а я ж думала, хто б у нас курив такіє папіроси…» У червоних, порепаних, у ластовинні руках блиснула пачка «Кемела». Віталій повільно, немов марячи, повернув голову, вгледівши у чотирикутнику дверей розбухле, з гачкуватим носом обличчя тьоті Рузі, яка, розчерепашившись на вході, без угаву говорила: мовляв, Абба в Америці, на рабина вчиться, таке гівно було, а от в Америці, і листи пише, щоб я соблюдала кошер, гівнюк такий, він своїй матері буде говорить, що їй кушать, а Люся замужем, пам'ятає Віталій Люсю, – Рузя лукаво примружила око, – лишилася Аня, вона за старим наглядає; пам'ятаємо старі часи, ви їх, звісно, не пам'ятаєте, бабка ваша нас от немцев ховала, а немцев от руських, парядочна женщіна була; а ви, значить, надовго? жить приєхалі? я завжди говорила, що з Віталія, з вас, люди будуть… – Рузя, нарешті, замовкла, поклала цигарки, що він загубив при вході, на присипаний пилюгою столик. Хочете, щоб я Аньку прислала, щоб трохи прибрала у вас? Авто не варто лишати без нагляду. Ні. Він поспить. Будь ласка. Пажалуста. Вона пішла, важко пхаючи тіло, коли Віталій ліг, підібгавши пальто. Він спить? Так, так, так – пішла. Його ще півгодини покрутило. Навпроти очей – жовта, до розпачу близька, шпарина; припав до неї, але вгледів тільки не те, про що думалося – Аньку: ніс, як у її сестри, ніздрі розкриллям, наче маленький птах сів на лице. М'який обвід грудей у мороці робив перса тугими, а прогнутий досередини живіт – у пласке, недорозвинене лоно; незаймана. Проте Аня мов огородилася серпанком; у сестри, навпаки, були міцні крижі – дощ періщив у шибки, розмазуючи віхті сизого ранку, і неможливо, та й не треба знати:
вечір чи день увібрався до кімнати; чи то шибки розлили вечірні відблиски, останні промені, мов перед ніччю. «Людям подобається хропти вдень, вилазити ночами, тягнучи чорні пасмуги. Я чую торохтіння ратиць; ніч – то їхнє життя». Бурштином грає волосся Ані, русяве, попелястого відливу. Віталій зроду б не подумав, що вона єврейка, – вона спала гола на животі, витягнувши руки і скинувши ковдру, коли переверталася на спину; Віталію од наплилих спогадів забивало дух. «Це пам'ять доброго мого дитинства; ця пам'ять туга, мов мозолі юності, закипіла зашпорами осіння туга зрілості», – і він затулив широкою, колись селянською долонею шпарину; тоді на думку несподівано прийшло… Занедбаний цвинтар, поруйновані могилки, за ними – шмат чорного, притрушеного остюччям поля, давно не ораного, а там різниця, поряд різниця, де забивали худобу: зелені й жовті гнійні мухи роїлися над викинутими тельбухами; різниця за кілька метрів од кладовища, і Віталій, змучений безсонням, зачаклований хрускотом гілля, морокою травня – опинився там, якраз між латкою поля, різницею, марами, на які кладуть, проводжаючи в останню путь, померлих, зустрів там чоловіка, куцого, чорного, мов сажа, з обрубками пальців на лівій руці, котрий звався Розаном і працював різником. За кілька років він забув про нього. Розан носив клейончастого фартуха, а зараз ходив забрьоханий, весь у тваринячій крові… Віталій блукав між могилок, поки не зупинився перед облупленою стіною різниці. Розан вивів на налигачі бугая; вийшов навстріч. Розан і Віталій зустрілися поглядами – очі в Розана тепло світилися, радість переливалася з сумом. Бугай розчепірив ноги, баньки вилізли з орбіт; він відчув, що щось трапилося, повинно статися, – кволо задер голову,
