Читати книгу - "Вийди і візьми"

його військо, незмінним полководцем якого був упродовж кількох років, а охоловши, уклав між ворожими з’єднаннями мир і перш ніж відвернувся до речей, які тоді вже цікавили більше, оголосив наказ про розпуск, проте солдати — скільки разів вони гинули і воскресали! — нікуди не пішли, виявившись до жодного іншого заняття непридатними. За роки незатребуваності вони мовби розучилися триматися на ногах, тож він перемістився з дивана, на якому до передбаченої фабричної опуклості додалися вікові ґараґулі й западини, на підлогу і так навколішках розставляв, а коли паркет натис коліна, вклався на бік і лежав, як Ґулівер біля ліліпутів.

Він був при їхньому народженні, як батько заливав форми, дозволивши спробувати і йому, так з’явилася його власна чота, лейб-ґвардія, що виконувала найважливіші доручення, — вояки поставали в піску, у витиснених пластмасовим зразком заглибинах, що заповнювалися цівкою розтопленого металу з консервної бляшанки, якій батько, сплющивши краї, зробив ніс. Налупавши олива, батько брав її пласкогубцями за позубцьовану відмикачкою кришечку і тримав над примусом, доки метал усередині підтікав і топився, як на сонці морозиво. Вояки мали лише один бік, з іншого їх мовби не було — пласка поверхня, що надавала їм особливої моторошності напівлюдей, напівсилуетів. Він доконче хотів їх мати і надокучав, таки домігшись свого.

Яким коштом вийшла на світ його армія, він дізнався щойно, як між батьком і матір’ю спалахнула сварка: мати наполягала, що вони мають їхати саме цієї суботи (куди, вже все одно не мало значення), тоді як батько розводив руками, пояснюючи, що це неможливо, белькотів про знищений акумулятор, без якого машина не заведеться («Якби ти опікувалася нею так, як я, то розуміла би, що й до чого»), на що мати заперечливо хитала головою («Ти мені вибач, але я вже нічого не розумію»), допитувалася, хто знищив, батько відповідав, що сам і знищив і що в акумуляторі бракує перетинок і їх уже ніяк не відновити; природно, маму цікавило, де перетинки, тобто, вони були їй геть байдужі («Мене не обходять твої перетинки!»), вона тільки хотіла знати, де вони, батько кивав у його бік, ще більше пантеличачи матір, насамкінець згріб оберемком військо, після чого воно мало жалюгідний вигляд скиненого на купу брухту, й видихнув: «Ось!».

Незчувся, як солдати, перегруповуючись, зарухалися і вже знову стояли військо супроти війська, стіна на стіну, похмурі й рішучі, мовчазні й непорушні, мовби випробовуючи себе й ворога на витримку. А тоді почався бій, невблаганний і запеклий, не на життя, а на смерть, після багаторічного миру. Солдати падали й підводилися, йшли в атаку і влаштовували засідки, виходили з ладу і поверталися в шерегу, й ось на всіяному трупами бранному полі запала тиша, в якій генерал, заки й собі беркицьнутися мерцем, мовби на підтвердження, що він завжди зі своїми солдатами — в добрі та лихові, на цьому світі й на тому, прогарикав: «Пане головнокомандувачу, супротивника розгромлено. Ми перемогли».

Стіна кімнати, на яку упав його погляд, нагадувала галявину польових квітів, з-під яких проступали візерунки фігур — батькова спроба одомашнити геометрію, невдала, якщо судити з його, синових, шкільних успіхів, проте досить таки доладна, навіть стильна, як на ті часи. Цю останню побілку, попередниця якої збереглася під «геометричною», батько зробив з нагоди його повернення, якого так і не відбулося і до якого батьки готувалися всі п’ять років його навчання, тішачи себе, як зустрічатимуть його, спеціаліста з дипломом. «Сергійку, до твого приїзду все готово: тато зробив ремонт — ти побачиш, тобі сподобається. Пригадуєш ромашки, серед яких ти виростав…», — він ненавидів оце «Сергійку»: зосороужніле ще у школі, воно бісило його, в якого батьки мовби відбирали право бути дорослим.

Листи йому писали навпереміну мати і батько, мовби змагаючись, в кого вийде краще, проте всі вони, а їх набігло багацько, залишалися без відповіді, він читав їх, якийсь час тримав, потім вкидав у сміттєпровід, наче в поштову скриньку, звідки вирушали в небуття.

Звістка, що в інституті йому запропонували місце лаборанта, дещо згладила шок від його неповернення. Як піґулки пом’якшують страждання невиліковно хворого, так думка про те, що життя їхнього сина налагоджується, хай на відстані від них і без їхньої участі, тамувала біль від завданого їм удару (він був переконаний, що вони завдали його собі самі). «Ми дуже раді за тебе, Сергійку: це великий успіх. Нехай він буде вдалим стартом — початком твого сходження до вершин науки. Бажаємо тобі, щоби твій шлях був не тернистим, хай наша любов до тебе і прихильність колег завжди будуть тобі надійним супроводом», — таке лукавство, прорвавши загати, востаннє залило його зневагою.

Залишивши вояцтво врозкидь, він повернувся до значків, що вабили його, як зірки на нічному небі; здавалося, вони випромінювали жевриво, непомітне, проте відчутне, щось тягло його до них, він брав їх і, мов зачарований, чіпляв на себе, доки обшпилив одяг, й ось він крокував вулицею, ноги чимчикували бадьоро, поширюючи впевненість на нього, який ще не знав, куди йде.

Парканець, що виріс довкола смітників, які стояли на тому самому місці, що завше, відгородивши від них людське око, не зміг відділити від смороду, що струменів туди, куди дув вітер, а безвітряної пори мірно млоївся в усі сторони крихітного світу, яким той був і залишався. Мовби складений із помережаних пухкими баласинками балюстрад, що їх, які виявилися зайвими, виставив біля смітника один із тих новітніх дук, чиї потворні й тим крикливіші вілли заполонили простір від протилежного боку вулиці, де вже починався інший район, й уділ до самої річки, над якою місто колись закінчувалося, він був привітом від кінця дев’яностих, до того ж не єдиним.

Уже за сто п’ятдесят метрів Сергій вражено зупинився, мало не впершись у рожеву споруду, що опинилася на заваді його ногам, звиклим до цього шляху, який, хоча не користувалися ним двадцять років, непомильно проклали б і тоді, якби йому зав’язали очі. Вирісши, як гриб після дощу, одночасно з падінням гривні, що стався слідом за обвалом російського рубля, наче ланцюгова реакція (на цьому ланцюг закінчився), будинок зайняв більшу частину колись велетенського майдану, що мав два футбольні поля — оригінальне і менше, а також кілька гімнастичних секцій. Сергіїв погляд прикипів до вивіски «Фінансовий дім „Скоченко й партнери“» — прикріплену до