Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд"

і йди до людей», — але почуваюся отим чоловіком у білому костюмі й солом’янім капелюсі, який прийшов до людей, де пролилася кров, хай і худоб’яча, щоб запропонувати поміч, хоч вони, люди, тієї помочі, може, й не потребують — принаймні такої, яку може подати він. Через це йому нічого не відповіли. Її ж формула значить: «Іди до людей, і серед них обов’язково стрінеш людину-казку — справжню, а не гадану». Повторюється постулат, що вона сама не має мети, але хоче пізнати мою — може, у ній і знайде ту цукерку-подушечку, присипану какао? Я ж солодощів не шукав і не бажав, бо віддаю перевагу гірким лікам, отже, готувався до важкого, заповненого невсипущою, часто марудною працею життя, і тільки в ній убачав цілковитий смисл. Відтак світло для мене — не роздобута цукерка, а важко вирощений плід, що його, може, й не я споживу. Іра чудово й тонко ці речі розуміла, але їхнє бачення в нас цілком супротилежне. Лист свідчив, що вона після вагань поволі згоджувалася взяти від мене моє світло, але тільки на пробу: чи не виявиться воно цукеркою? Про це свідчить фраза: «Коли цього не станеться, неважливо». Є тут натяк і на її мстивість: обрáзи не могла забути й відкинути, а найгірше — вибачити, хоч здатність прощати є запорукою любові. Тут, здається, вона пагінець свого батечка, який, на моє переконання, так і не вибачив своїй дружині її «зради» — ставлю це слово в лапки, бо тоді невідомо мені було, чи справді то зрада. Лист цілком заперечував, що вона «дівка», як визначила моя господиня: остання різко ділила світ на чорне і біле, а цей випадок був ніби проміжний: в одному з листів писала, що любить усе «напів». Отже, незважаючи на видиме сонцепоклонство, не є дівою дня чи дівою ночі, а радше дівою перехідної пори — ранку чи вечора, отже, людиною-тінню, а не людиною-деревом, чи домом, чи чиєюсь підпорою: підпора від тіні невелика, а це значить, що крила наді мною, хай і воронячого, не розширить, а лише звійне під хмари й закричить звідти чайкою без намагання гніздо своє захистити чи відбудувати.

Такі не зовсім відрадні думки навідали мене після прочитання того листа, хоча треба віддати належне: він чудово написаний із системою вишуканих символів-ребусів. Це і занотував до свого щоденника, а зараз переписую, не міняючи, бо попри все цей мій запис — документ. Таке наставлення, однак, зовсім не значить, що мав наміра Іру покинути, тобто розтоптати того проліска, що потягся до мене (останній її лист і справді нагадав мені проліска, я його так і назвав для себе: лист-пролісок), і покористуватися його слабкістю — не належу до людей, які відчувають захват від завоювання, топтання, підхиляння, ламання волі іншої людини; такий тип (тепер його можна назвати комуно-фашистський) мені завжди був бридкий, але бридкий мені, а не Ірі — згадати б Зоотехніка. Навпаки, моя місія у світі — людину пізнати, і хоч я, може, їй не дам у поміч свого світла, але й не зневажу, бо прагну зрозуміти, а зрозуміти — це і є полюбити. Тобто не шукаю в людині намисленої казки, а хочу звільнити її від облуди-казки і побачити в системі не гаданих, а справжніх реалій. Розуміючи людину, ми чинимо відповідно й акта прощення, а прощення, як уже казав, запорука любові, отож не казки в людині шукаю, а реального добра чи схильності до добротворення — цим і визначаю її природу, тямлячи при цьому, що чистих вартостей у світі не існує. Це не значить, що я прихильник Іриного «напів»; уважаю, що в людині, як вістив Сковорода, вміщується рай і пекло, які перебувають у стані одвічного змагання, але пекло в ній не повинно перемогти. Бо коли перемагає пекло, то й приходять у світ розбійники та лихоносці, з’являються і родини, як та, з лона якої вийшла Іра. І я згадав просте, але чітке визначення моєї матері, коли заговорила про сім’ю Калиновської: «То людина не доброщасна!» Цікавого вжила слова, де вона його викопала? Бо доброщасна родина й людина — та, в якій перемагає світло, — не темрява, а її рай — не пекло, хоча не обходиться і без пекла, і без темряви. Цікава ще й така деталь: Іра була твердо переконана (хоч я їй про свою родину нічого не розповідав, бо не хотіла того), що моє дитинство і мій Житомир сповнені світла і добронастроєності. Так воно, коли подумати, й було. І то тому, подумалося мені тепер, що на сторожі того світла, як суворий і непохитний вартовий чи сторож, стояла мати, а отже,   ж і н к а. Без цієї передумови ніяке щастя неможливе.

38

Така диспозиція склалася перед нашою спільною поїздкою до Житомира. На автовокзал Іра прийшла в легкій блакитній сукенці, засмагла, змолоділа, із чудовою усмішкою, яка прегарно квітла на її довгообразому обличчі. Від неї струмував справдешній чар, і я, довго не бачившись із нею, був зачарований. Про день поїздки повідомила коротенькою цидулкою, заадресованою на ту ж таки Головпошту, до запитання, отже, поїздка мала відбутися останньої декади серпня, адже в неї невдовзі починалася робота, а в мене — навчання в аспірантурі; з роботи у станційній школі я вже розрахувався, але продовжував жити в господині, поки влаштуюся до аспірантського гуртожитку.

— Як виглядаю? — спитала, злегка прокрутившись.

— Чудово, — щиро сказав я. — З’єднання неба й сонця.

— А ти чомусь посірів, — мовила, задоволена моїм компліментом. — Заїла наука?

— О ні, — сказав я. — Наука для мене також — небо й сонце.

— Але зовні того не видно.

— З простої причини, — сказав я. — Твоє небо й сонце на тобі, а моє — в мені.

— Знову афоризми? — розсміялася вона. — Заскучила вже за твоєю мудрістю.

— Такий уже маю ґандж. Мусиш звикати.

— Ідеально було б, коли б сонце й небо було й усередині, і зовні, — сказала, так само сяючи всмішкою.

— Природа ощадна, — відповів, — тож небо й сонце вміють розподіляти свої дари.

— Трохи відвикла від твого гострослів’я, — прорекла, пильно позирнувши.

— Вибач! — чемно