Читати книгу - "Чорний вовк"

Вовк укусив його. Але не за широке, брудне, набрякле кров’ю горло, а знову за литку.

Франек скулився, мов їжак, підставляючи Вовкові спину, та ніхто більше не нападав.

Лісоруб підхопився і кинувся бігти тепер уже просто на відчай душі. До застави.

Капітан Гаєк телефонував по всіх усю дах. Він уже, здається, зробив усе, що міг зробити, і стомлено одкинувся на спинку стільця. Надпоручик Томічек стояв біля вікна і оглядав магазин автомата. В обох були сердито стулені губи. Обидва час від часу позирали на телефон, по якому безперервно надходили донесення. Озивалися не тільки спостережні вежі, а й усі замасковані телефони з п’ятнадцятикілометрової дільниці, за яку відповідала їхня застава. Останнє донесення було: «Дракон узяв слід і йде по ньому».

Але потім надійшло нове донесення: «На кордоні спокійно. Штенцл повертається з Лізою, бо сьогодні вона для служби непридатна».

— Повертається з Лізою, — сказав капітан, подивившись на годинник. — Вони можуть бути тут за п’ятнадцять хвилин.

Надпоручик пройшовся по кімнаті і знову зупинився біля вікна.

— Якщо ми впіймаємо цього негідника… — мовив злісно.

— Ніяких «якщо», — сухо зауважив капітан і витяг пістолет, клацнув затвором. Коли треба буде, на нього можна звіритись. Капітан поклав пістолет на стіл.

Надпоручик подивився на пістолет:

— Ти думаєш, може щось статися?

Обидва знали одно — кордон має свої закони. Іноді починається з дрібниці, а потім з неї виходить афера. Врешті, досить великої жаби, яка скочить на нижній дріт загорожі, і в ту ж мить «заговорить» вся сигнальна система. Звичайнісінька жаба може наробити шелесту на всю заставу.

— Людина, яка це зробила, — похмуро відповів надпоручик, — напевно стрілятиме.

— Я попередив усіх солдатів, — кивнув капітан. — Ми маємо справу з напрочуд жорстокою людиною.

Він наголошував кожне слово.

— Собаки йдуть вільно.

— А Принц?

— Разом з Драконом.

Надпоручик помітив якийсь рух на узліссі. Хвилину він не вірив своїм очам.

— Прошу, подивись! — скрикнув він, вказуючи на узлісся.

Звідти з гущавини виринула дивна постать, що йшла, похитуючись.

— Той чоловік п’яний як чіп, — зітхнув надпоручик.

Чоловік упав навкарачки і помалу поліз уперед. Ось підвівся і, хитаючись, дибав до застави.

Знову задзвонив телефон. То було донесення із спостережної вежі, де помітили оту постать.

— Бачу! — відповів капітан у трубку. Він узяв бінокль, але тепер, власне, бінокль був уже непотрібен, бо чоловік був близько. І без бінокля видно було, який він розтерзаний і яке закривавлене в нього обличчя.

— Боже! — видихнув надпоручик.

Капітан примружився.

— Так це ж Франек! Хто його жене?

Надпоручик зняв автомат і поклав ствол на віконну раму. Націлився на узлісся — єдине місце, звідки міг вийти переслідувач.

Раптом звідти почулося протяжне люте виття. Кущі розсунулись, і вибіг Вовк. Досі він ні разу не наважувався показатися тут, бо це вже була територія застави.

— Я завжди думав, що цей пес колись сказиться, — промовив надпоручик, беручи на мушку Вовка; палець уже лежав на спусковому гачку. — І Франек був дурень, коли думав, що приборкає пса.

— Стривай, — скрикнув капітан. — Не стріляй ще! — і перехилився через вікно, щоб краще бачити.

Франек біг щодуху. Вже видно було, що він зовсім не п’яний, тільки страшенно захекався.

— Сталося, мабуть, таки щось страшне, — мовив надпоручик, стежачи весь час за собакою.

На обличчя Франека — заюшене кров’ю, з вибалушеними очима і роззявленим ротом — страшно було дивитись.

Вовк не тікав. Він біг за хазяїном на відстані близько тридцяти метрів. Не поспішав, хоч обом офіцерам було ясно, що міг наздогнати Франека кількома стрибками.

— Це скажений собака, — Твердо повторив надпоручик, тримаючи палець на спусковому гачку.

— Не стріляй! — скрикнув капітан.

Франек з жахом обернувся і побачив Вовка. Він уже бачив також і обох офіцерів у вікні.

— Убийте! — заревів він і з останніх сил кинувся до дверей застави.

Надпоручик навів автомат і доторкнувся вказівним пальцем до гачка.

— Ні! — зашипів капітан і поклав йому руку на плече. — Цей собака не скажений. Ти тільки глянь на нього. Він ніколи досі не наважувався так близько підходити до застави.

— Саме тому він скажений…

— Ти ніколи не бачив скажених собак. Скажений біжить, натикаючись на дерева, голова набік і кусає всіх, хто трапляється йому на шляху. А цей біжить за Франеком. Він знає, чого хоче…

Внизу, на першому поверсі, грюкнули двері і настала тиша. Потім щось кричав черговий по заставі, але не можна було нічого розібрати.

Вовк добіг до застави і якусь мить безпорадно озирався. Тоді ліг і нашорошив вуха, та раптом підхопився і кинувся на замкнені двері, що затріщали під вагою його сорокакілограмового тіла.

— Але тепер уже можна!.. — надпоручик скинув капітанову руку з плеча.

— Біжи вниз і подивись, що, власне, сталося. Черговий там щось каже.

Але внизу вже гупали по сходах чобітьми черговий і кілька солдатів. Було чути, що вони несуть щось важке. Двері розчинилися, і з’явився черговий. Вигляд у нього був розгублений.

— Не треба донесення, кажіть так, — мовив капітан.

Черговий засапався, ззаду його підштовхнули солдати, що вели попід руки Франека, який ледве дихав. В очах Франека був жах.

— Надворі собака, — сказав черговий.

— Собаку не чіпати, — наказав капітан.

— Застрель-те ту бе-стію!! — прохрипів