Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

Мені соромно було, щоб дядя Влас шукав зі мною мій старий одяг.

— Я зараз сам…?І таки переодягся.

Ми йшли до школи і розмовляли. Але про що розмовляли? Знову ж таки про той самий одяг. Наче я зробив і геть яку провину, що не хотів переодягтися в старе! Дядя Влас не докоряв мені, не повчав, як це любить робити тато, а розповідав, скільки людської праці вкладено в оті мої звичайнісінькі штани та сорочку.

— Не задумувався ти над цим, — казав дядя Влас, — то й не знаєш. Думаєш, що воно само десь береться… Балуваний ти, Левко, — тільки й сказав наприкінці дядя Влас.

На шкільному подвір'ї нас уже ждали учні. Всі вони теж були в старому. Маринка прийшла в спортивних шароварах і коричневому плетеному светрі. На що вже Марія Степанівна, яка, здається, й народилась у своєму темно-синьому костюмі, і та була в чоботях та зеленій фуфайці.

Розбились на групи. Одні вигортали з кутків та збирали всякий брухт, залізяччя, тріски. Другі дерев'яними носилками та відрами відносили все це в кінець шкільного городу в сміттєву яму. Треті витирали пилюку на стінах, вікнах і дверях.

Майстерня наша, хоч і називалась майстернею, а справді була звичайним собі сараєм з кількома верстатами. Її збудували нашвидкуруч. Обіцяли, що вона буде добре обладнана і що в ній ми вивчимось на столярів. Але нам так і не дали ні верстатів, ні струменту. А тому втратили до неї цікавість і ми, учні.

Тепер же у майстерні лунали веселі голоси, бринів сміх, бряжчали відра, шаркали лопати й віники, плюскотіла вода.

Ми з Ільком, як очманілі, бігали туди й сюди з дерев'яними носилками, переганяючи інших.

Ілько вже встиг розмазати на щоці пилюку, вигляд у нього був хвацько бойовий. Блискаючи очима з-під низько насунутого на лоб картуза, він вигукував:

— Ей, дорогу!.. Дорогу ударникам праці!

Він устигав серед діла того штовхнути, того уколоти якимось слівцем. Йому відповідали тим самим. Спільна робота раптом здружила нас усіх, зрівняла. Тут уже не було ні двієчника та бешкетника Ілька, ні круглого відмінника Павки, ні гордовитої Маринки, ні навіть суворої й сухої Марії Степанівни, а був тільки трудовий колектив, де всі роблять одне діло, де ніхто не зайвий, а, навпаки, всі однаково потрібні.

Десь о дванадцятій дядя Влас скомандував:

— Перепочинок!

Але у відповідь на це Ілько колесом пройшовся по підлозі і сказав:

— А я й не втомився зовсім!

Я теж сказав, що не втомився і що буду працювати далі. Нас підтримали інші хлопці та дівчата. І робота знову закипіла.

Дівчата мили вікна, а ми носили їм воду. Я взявся носити воду до того вікна, яке мили Маринка та Марія Степанівна. І так старанно носив, що Маринка навіть зауважила:

— Та не спіши, ще є…

Після вікон заходилися мити підлогу. Тут я голосно вигукнув:

— Ось я добре вмію мити! Мене на шхуні навчили!?І почав енергійно шурувати шваброю.

Але Ілько не хотів передо мною поступатися.

— Подумаєш, наука! — вигукнув він і теж взявся за швабру та став поруч зі мною.

Нарешті помили. І ось майстерня засяяла. Це вже був не брудний сарай, набитий всяким мотлохом та сміттям, в якому вільно жилося хіба що мишам, а красиве й чисте приміщення, повне світла, повітря. Блищала жовтизною підлога, хоч котись по ній — не забруднишся. Стіни біліли, як у хаті. А тут ще й сонце, мов на замовлення, пробило туман — і стало видно, які вікна чисті та світлі.

— Добрий початок, — задоволено сказав дядя Влас, коли всі зібралися до гурту, щоб помилуватися наслідками своєї праці. — Наступного разу ми з вами поставимо верстати та верстаки, збудуємо стапелі, а тоді вже й розпочнемо будувати бот. А разом і до теорії візьмемось. Щоб ви знали, що саме й для чого робите.

— Згодні! — загукали ми дружно. — Теорію вивчимо на п'ять!

— Не спішіть обіцяти. Ви ще не знаєте, який я вимогливий! — попередив дядя Влас. — Той, у кого будуть двійки, матиме зі мною серйозну розмову. Так і знайте.

— Не буде двійок! — запевнили ми дядю Власа всі гуртом.

Правду казав дядя Влас: було б тільки бажання, а діло піде! Швидко наша майстерня стала зовсім невпізнанна. У нас з'явились нові механізми: свердлильний верстат з ручкою, схожою на морський штурвал, рейсмусний верстат для стругання дерев'яних заготовок, циркульна пилка, якою можна різати будь-яке дерево, як масло ножем, стрічкова пилка для виготовлення фігурних деталей, кілька нових столярних верстаків.

Полиці заповнювали різні стамески, дерев'яні киянки, рубанки, фуганки, шерхебелі, ножівки. Правда, цей струмент не залежувався, він не встигав прохолонути від наших гарячих долонь. У майстерні увесь час стояв гамір, і завжди тут пахло свіжою стружкою.

Ми вже почали будувати бот. Його кістяк — кіль, форштевень, ахтерштевень та шпангоути — стояв посередині майстерні на стапелях і розпалював нашу уяву.

Дядя Влас, як і пообіцяв, учив нас ще й теорії столярної справи. Ми вже знали, яке дерево можна застосувати в кораблебудуванні, а яке — ні. Наприклад, вільха, береза, липа, осика — непридатні, бо вони розмокають і бубнявіють. А от дуб, сосна і бук — водонепроникні й міцні.

Я нишком брав у дяді Власа книжки з суднобудування, з навігації і читав, хоча й не все розумів.

Я знову одержав дві четвірки — з фізики і природознавства.

Ілько ж знову