Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

Хоча Вояка давно забув усе, що не стосувалося війни, — своє ім'я, свій дім, навіть свого сина, — він би, напевно, і зараз сам-один, керуючись лише голим інстинктом, відшукав цю дорогу через гори і зумів би без сторонньої допомоги, наосліп, але без помилок, дістатися через Крижаний перевал до самого Бранду.

Але він, міцно зв'язаний і перев'язаний мотузками, теж наче в'юк, сидів на коні, похитуючись туди-сюди, хилився до кам'янистої стежки в такт нерівній ході коняки і все ж лишався в чіпкому полоні мотузок і не міг упасти, навіть коли крутий виступ скелі змушував тварину присідати на задні ноги. Він відчував, як невидимі сили з усіх боків смикають його, тягнуть, хочуть зіштовхнути в глибину, у чорні провалля, що розверзалися під копитами, а потім усе ж лишалися праворуч і ліворуч від його шляху.

— Я хочу зійти з коня, — твердив він. — Хочу злізти. Йти пішки. Я впаду.

— Не впадеш, — говорив Берінг, піднімаючи погляд на батька і в ту ж мить мимоволі примружуючись, — таким сліпучим було це бурштинове світло. — Не впадеш. Ти просто не можеш упасти.

Навантажені, як жменька вцілілих, яка тягне з собою врятовані пожитки загиблого каравану, подорожні йшли до Бранду дном висохлого моря, чиї підводні луки, мілини з мушлями, коралові рифи й безодні задовго до початку історії людства були підняті вгору, до небес, потужною силою тектонічних катаклізмів і в ході еонів перетворилися на верхівки та крижані поля гірської системи.

Коли дорога дозволяла Берінгові сісти до батька на коня, старий знову бубонів йому в спину свої сумбурні спогади про пустелю, нескінченні, монотонні замовляння війни. Але тепер Берінг уже не забороняв йому говорити, нічого взагалі не наказував — нехай собі говорить, — іноді навіть дослухався й усміхався, коли старий говорив про верблюдів. Лілі мовчки їхала попереду.

Таким сяйливим і мирним здавалося цього дня Кам'яне Море, але коли Лілі зупинялася і оглядала в бінокль залите яскравим сонцем безлюддя — чи нема десь небезпеки, — Берінг бачив в її настороженій позі лише знак того, що всі вони, незалежно одне від одного, занесли до цього мирного краю щось чужорідне, щось незбагненне, зародок зла, яке завжди виривалося на волю там, де люди були на самоті з собою та собі подібними.

На п'яту годину після їхнього від'їзду з перевалу — вони якраз досить бадьоро, впритул один за одним, рухались риссю довгими замшілими терасами, зеленими смугами, що прокреслювали білі вапняки, — Лілі так раптово й різко осадила мула, що він, форкнувши, став дибки. Берінгова коняка, що напирала ззаду, мотнула головою вбік і ледь уникла зіткнення.

Мохові тераси вели вглиб карстового поля, про яке Лілі розповідала минулої ночі біля багаття. Прикручена до скелі залізна дошка із майже нерозбірливим від іржі написом нагадувала, що в цих бездонних проваллях Армія поховала рештки біженців, заскочених тут снігопадом і замерзлих в останні тижні війни…

Але причиною раптової зупинки були не ці зяючі, навіки розкриті могили, а зовсім інше: кинувши погляд на захищену від вітру улоговину на краю карстового поля, Лілі помітила там, усього за тридцять метрів, дві постаті, що присіли навпочіпки. Голомозі.

Схоже, вони намагалися розпалити вогнище.

— Тут я ніколи ще їх не зустрічала, — сказала Лілі так тихо, що Берінг не розібрав ані слова. Він теж помітив тих двох, коли коняка різко шарпнулася вбік, і штурхнув ліктем батька, що бурмотів. Але старий не зрозумів цього штовхана, не побачив постатей чужинців і почав гучно лаяти Берінга; замовк він лише після того, як Лілі прошепотіла йому чарівне слово, сенс якого будь-який вояка допетрав би навіть у найбільшому безладі: Вороги!

Старий раптом випростався і завмер на вологій від поту кінській спині, як і передній вершник, за якого він все так само міцно тримався. Але відступити непоміченими було вже неможливо — надто пізно. Голомозі обернулися до них тієї самої миті, коли Лілі пошепки дала їм назву.

Вороги. Вони ще жодного разу не бачилися, але впізнають одне одного. Не зводять погляду одне з одного. Хапаються за зброю, як той, що спіткнувся — за опору: Лілі — за гвинтівку, голомозі — за сокиру, за камінь для пращі, за палицю, на кінці якої виблискує лезо серпа.

Тільки прив'язаний до в'юків Вояка сидить на коняці з порожніми руками. Тепер, востаннє і вперше в житті, він офіцер, полковник, генерал! Йому зброя не потрібна, він лише розчіпляє руки, відпускаючи переднього вершника: ось він, цей вершник, і є його зброєю, вже й пістолет вийняв.

Вихопити пістолет з-за пояса і снайперську гвинтівку з маскувального футляра (тобто згорнутого дощовика) можна й без особливого шуму, та й підібрати з кам'янистої землі сокиру чи серп — теж, хіба що легкий дзенькіт почується.

Але як тихо стає поміж ворогами, яка мертва тиша запановує, коли цей дзенькіт та шурхіт озброєння вже позаду і між ними лежить уже лишень саме голе поле бою, кам'яна улоговина, поросла мохом і подірявлена карстовими воронками.

Тиша. І раптом Берінг знову як наяву чує шипіння сталевого ланцюга, тупіт чобіт по дерев'яній долівці кузні, знову чує регіт переслідувача і бачить оскалене обличчя, освітлене спалахом дульного полум'я, що гасне потім у темряві сходів.

Зараз перед ним знову ворог, і він повільно, але без вагань наводить на нього пістолет. Цього разу ворог не регоче і не перебуває так близько до нього, так близько він ніколи більше ворога до себе не підпустить… І в усьому іншому все теж зовсім інакше, не як тоді, на Ковальському пагорбі.

Адже те, що Берінгу вдається розрізнити проти сонця, в міру того як минає засліплення, викликає в