Читати книгу - "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

— Як скажеш, моя Русалонько! — сяяв хлоп’як.

Ще за якийсь час вони вже сиділи у вітальні, оточені Софійчиними татом і мамою з Ростиком на руках (Вірка, Надька й Любка позавчора виїхали на літо в Матвіївну — навчання в першокласників уже завершилось).

Бутель відкоркували, для чого татові з Сашком довелось добряче поморочитись. Витягли й порозкладали на столі черепочки і фотографії. Деякі з грубших світлин були безбожно розполовинені: видно, щоб пролізли в горлечко.

В руці Софійка тримала конверта, на якому замість адреси була тільки дата: 1958 рік. Нарешті зважились розрізати краєчок конверта і витягти довгого пожовклого листа, списаного фіолетовим чорнилом.

Стала читати.

«Хай пробачать мені мої діти і внуки, але я робила все, як того вимагала від мене рідна більшовицька влада.

Коли чоловік мій несподівано виявився ворогом народу (всевидяще око комуністичної партії має знати, що я про його підступні антирадянські наміри не відала ні сном ні духом), за що 1937 року був справедливо розстріляний, я втікала з досі, здавалось, рідного, а тепер цілком і повністю ворожого мені кубла. Тікала світ за очі.

Так, я лишила помирати самотню стару свекруху, але — цьому свідок наша недремна партія — зреклася її тільки через те, що вона була злісним антирадянським елементом і матір’ю ворога народу.

Так, у воєнних перипетіях я трохи перемінила прізвище. Трапляється ж: вогонь відпалив кінець слова! Таким воно й пішло в усіх поновлених документах.

Але, бачить Бог і Сталін, робила це ніяк не для обману всемогутнього КДБ, а щоб позбутися ворожого прізвища і передоручити свого єдиного сина, ще не зіпсованого батьківським впливом (на час батькового арешту мав усього п’ять років) духовній опіці найгуманнішої у світі більшовицької партії.

Так, я змінила синові й по батькові. Тут уже навпаки: довелось трохи букв доростити до чоловікового короткого імені. Щоб жодна ворожа тінь уже не падала на мою ні в чому не винну дитину.

Коли в полум’ї війни я втратила житло, голод і холод змусили нас із сином вернутися в цю хату, але, чесне комсомольське слово, не заради свекрухи, що якраз напередодні померла. Поховали її сусіди (добре, що це вже були нові люди й не знали мене), третя могила від південно-східного кутка Міщанського цвинтаря. Клянусь місцевим партійним осередком, я не відвідувала тієї буржуйської могили. Тільки одної ночі з вірною товаришкою перекотила туди каменя й набила на ньому залізну табличку з іменем. Сина туди ні разу не водила.

Скориставшись воєнним безладом, ми вселились у її порожню квартиру не як спадкоємці, а як бездомні біженці. Тоді так робили всі. Життя і страждання так змінили мій вигляд, що, на щастя, мене не впізнавали навіть колишні однокласники. Всі сусіди, повторюю, на той час були нові й мене тим паче не знали.

Квартира була дуже пограбована, всі меблі попалені. В свекрусиному тайнику в стіні (1937 року тайник був знайдений і ліквідований органами безпеки, але хитра бабище його поновила) зосталось лиш трохи її паперів. Листи й щоденники я, прости, Господи, попалила: як панські витребеньки й буржуазно-націоналістичні документи. А ці фотографії вирішила зберегти, бо є на них, ну, дуже вже ж гарні панночки і дітки. Твердіше порозрізала, бо не скручувалось і не влазило в горлечко бутля, але старалась різати між обличчями. При цьому офіційно заявляю: більшість із зображених там особин мені абсолютно не знайомі.

Правда, якось раз приходив. Отой, що справа біля Русалки. Страшно постарів, але впізнала, хоч бачила тільки на фотографіях. Ледве стримала здивування: отже, він не помер, газети брехали! Сказав, що нарешті повернувся, що хоче відсудити назад свій колишній будинок з колонами. Видно, шукав, де переночувати, але я мовчала, а він не наважився проситись. Питав, чи я не родичка, чи нічого не чула за його тещу й дружину. Я сказала: ні, ні і ще раз ні! Якраз вийшов мій син, я закричала, щоб скоро тікав назад. Гість дуже пильно глянув на хлопця, бабину копію. Але, здається, не вспів роздивитись. Чи вспів? Малярське око видюще… Та більш нічого не питав і скоро пішов геть… Я гукнула вслід, чи не дати йому хоч якої хлібини, але відмовився. Будинок таки відсудив і живе в ньому досі. Навіть наймита держить: не щезли буржуйські замашки! Сюди більше не потикається.

Осколки свекрушиної чашки, хоч вона і була міщанським пережитком, я все-таки зібрала по кімнаті і теж додаю до цієї схованки. Вона ту чашку любила.

Все це вкладаю до бутля, затикаю провареним у воскові, вимоченим у мастилі, обмащеним дьогтем і засмоленим зверху корком.

Закопую його до кращих часів (хоч і благаю Бога, аби продовжив літа пануванню нашої комуністичної партії), може, нащадки колись знайдуть і зможуть мені простити.

Хай живе невмирущий батько Сталін, бо досі не вірю, що він помер!

Амінь».