Читати книгу - "З ким би побігати"

Асаф рухався майже в цілковитій тиші. Чулося тільки пташине щебетання, та ще коники цвіркотіли під його кросівками. Асаф піднімався і спускався по маленьких сходових прольотах, що сполучали будинки, заглядав у вікна. Він припустив, що це кинуте арабське село, мешканці якого втекли під час Війни за незалежність (згідно з Носорогом) або їх безжально вигнали (згідно з Реллі). Кімнати були тіняві і прохолодні, а ще вони були забиті цілими курганами нечистот і всякого сміття. У кожній кімнаті чомусь були дві дірки: у стелі і в підлозі. Асаф заглянув у нижню дірку і побачив щось подібне до підпілля. А може, то був колодязь.

Селом примар він переміщався майже навшпиньки, весь у владі священного трепету. Колись, думав Асаф, тут жили люди. Ходили, розмовляли, діти гадали туди-сюди, і ніхто не знав, що їх чекає попереду. Асаф завжди остерігався аж надто заглиблюватися в подібні думки, можливо, тому, що досить було йому звернути на політику, як у голові одразу починав звучати концерт нескінченних суперечок Реллі і Носорога. От і зараз вони тут як тут, сперечаються до посиніння. Реллі шипить, що кожне кинуте село — відкрита рана на тілі ізраїльського суспільства, а Носоріг терпляче відповідає їй, що інакше такий вигляд матиме її будинок, і що вона вибирає? І, немов уособлюючи вічний аргумент його мами, птахом миру над головою Асафа пролетів жирний і брудний голуб. Птах важко шльопнувся на поручень балкона, немов повислого у повітрі, й Асаф завмер: здавалося — балкон разом із залишками стіни от-от упаде під вагою цього одутлого посланця миру.

І звичайно, він одразу подумав: «Ну чому я не взяв фотоапарат!»

Несподівано Асаф побачив пару кедів — зв’язані шнурками, вони висіли, чіпляючись за кам’яний виступ одного з будинків. Він піднявся східцями, заглянув досередини і побачив двох сплячих хлопців.

Асаф відсахнувся. Постояв хвильку надворі, дивуючись: що вони тут роблять? Як можна жити в цьому лайні?

Спустився на два східці, потім нерішуче піднявся на один, знов зупинився у дверному отворі. Один худий пацан загорнувся у брудне, заляпане вапном укривало, другий майже повністю розкрився. Вони спали на жовтих, обідраних і обпалених по краях поролонових матрацах. Поряд валялися порожні пляшки з-під горілки «Стопка», весь простір аж кишів мухами. Повітря гуділо від їх дзижчання. Посеред кімнати, над діркою в підлозі, хтось перевернув кістяк залізного ліжка — очевидно, щоб не полетіти в колодязь.

Хлопці лежали по різні боки цієї проломини, притиснувшись до стін. Асафу здалося, що вони молодші за нього принаймні років на три. «Цього просто не може бути, щоб діти жили ось так», — подумав він.

Асаф обернувся, щоб піти, не в змозі знести цього видовища. І крім того, чим він міг їм допомогти? Під ногою дзенькнула бляшана миска. Він відскочив і збив залізні плічки, що висіли на вікні. А далі — ланцюжок дрібних катастроф, що наробили неабиякого гуркоту. Хлопець, який спав ближче до входу, повільно пролупив очі, побачив Асафа і знову стулив їх. Потім, з величезним зусиллям, знову розплющив повіки, його рука поповзла під матрац і витягла звідти ножа.

— Чого тобі.

Голос був зовсім дитячий. Хлопець говорив загальмовано, із сильним російським акцентом. Ніякого знаку питання в кінці фрази. Він навіть не підвівся.

— Нічого.

Мовчання. Хлопець лежав на спині, оголивши пласкі білі груди. Він дивився на Асафа без будь-якого виразу, без страху, без загрози, без надії.

— Їжа є.

Асаф заперечливо похитав головою, та раптом згадав і дістав з рюкзака приготовані вранці канапки. Обережно наблизився. Хлопець простягнув руку. Друга рука все ще стискала ніж.

Асаф відступив. Хлопець повільно, з неймовірним зусиллям сів. Руки його злегка тремтіли. Він майже цілком засунув канапку в рот і лише після цього зрозумів, що та загорнута у папір. Витягнув, сяк-так розгорнув і засунув знову, і тоді, заплющивши очі, почав жувати, і жував дуже довго, стиха постогнуючи. З-під укривала виглядали ступні з чорними пальцями. На цементній долівці, поряд з матрацом, валялася російська книжка в яскравій обкладинці. Уздовж стін громадилося звалище з газет, туалетного паперу і пакетиків од «бамби»[45]. Ціла купа порожніх пакетиків од «бамби», а ще — шприц.

Хлопець ум’яв канапку і витер обгорткою рота. Цей жест вихованої людини здавався тут диким.

— Дякую.

Тут він подивився на другу канапку, яку тримав Асаф. Його щелепи зарухалися, ніби жуючи.

— Поклади йому, — він показав на сплячого.

Асаф обережно обійшов край колодязя і поклав канапку біля сплячого хлопця. Нахилившись, він побачив чорний пістолет — трохи збоку від матраца, біля нечесаної голови. Він побачив його лише на мить і не зрозумів, справжній це пістолет чи іграшковий. Сплячий навіть очей не розплющив.

Асаф знов одійшов до виходу.

— Я — Асаф.

— Сергій.

Мовчанка. Важка задишка, як у старезного старця.

— Сергій-молодший. Є також Сергій-великий. Спати там. Є ще їжа.

Асаф сказав, що їжі більше немає. Потім подумав, що, може, хоч жуйка згодиться, і поліз у рюкзак. Пальці наткнулися на два шоколадні батончики. Хлопець захотів і їх поділити.

Поряд з матрацом Сергія-великого валялася ретельно розгладжена фольга із сигаретної пачки і тут-таки дві коктейльні соломинки й кілька обпалених з одного кінця шматків туалетного паперу. Асаф на секунду втупився в них очима: рік тому у них у шкільному туалеті піймали кількох семикласників, що курили героїн. Так