Читати книгу - "Вітри сподівань"

немовлям у Чигирині. У нього запекло під серцем від непевності й відчуття провини перед тими, хто його послав у стан ворога, почав себе налаштовувати — він конче довершить свою справу. Якась злість тьмарила йому розум, він не терпів тих, хто з ним зараз, і ледве не в цю мить хотів їхньої смерті від своєї руки. Зло покрикував на Дарека, а той, не второпавши, в чім його провина, крутився побіля казана. «Оце так вариться куліш! Годі, годі, Іване, вранці Бог напоумить, як далі жити. Немає вини цього Дарека ні в чім!» — умовляв себе Іван, і коли вже сьорбали куліш, Іван притиснув за плече Дарека на знак примирення. Той розчулено захлипав і мовив:

— А я знаю, що ти і Зофія кохалися, мені Штефан про все повідав. Вона тебе кохає…

Іван помовчав, а тоді стиха мовив:

— Не журися, Дареку, жінки кохають тих, хто про них дбає. Буде і в тебе дружина, ти дбайливий чоловік, вона тобі малюків народить…

Дареку сподобалися ці слова, і він приязно звернувся до Івана:

— А якщо справді війна, ти, Стасе, заступишся за мене? Я татар боюсь, неволі лякаюся, не виживу я там…

Іван помовчав і, щоб розвеселити Дарека, далі вихваляв його вдачу і його вміння володіти зброєю. По закінченні розмови Іван звернувся до Дарека:

— Не тобі лякатися татарина, поляки сильніші за них і боягузи вони більші за нас, а тобі вони ледве під шию сягають. Ти тільки шаблею махай та рубай, куди вцілиш, а я поряд буду.

Дарека вже перестала бити лихоманка від страху зустрічі з ворогом, і він, слідом за Іваном, підгострив шаблю та оглянув поважно свого пістоля.

— Завтра я не злякаюся, хоч одного, а заб’ю… Та ще й король з нами! — сказав весело після рихтування зброї Дарек, і вони розійшлися до своїх хур.

Новий день розпочався з богослужіння Пресвятій Богородиці, бо завтра велике свято Успіння. На тому боці річки, у місті Зборові, дзвонили у дзвони, туди переправився король зі своїми п’ятьмастами гусарами, і в костьолі відправляли обідню. Ксьондзи служили меси серед війська і причащали святими тайнами. Обозний люд та челядь також зібралися у величезну юрбу і натхненно молилися за покровительство Божої Матері над військом Речі Посполитої. Хто сидів, а хто стояв, а хто шанобливо, впавши на коліна, молився під вичитування святих молитов.

Четверо їздових-приятелів також благоговійно молилися, спрямовуючи лиця на схід, де вже здійнялося сонце, освітивши місце грядущої трагедії для тисяч цих людей з посполитого рушення.

Наступного дня розпочалася переправа на лівий берег річки Стрипи, і коли частина війська була на тому боці, почулися крики про початок руху обозу. «Рушай! Рушай!» — кричали звідусіль товариші, й Іван, помолившись по-православному, цвьохнув віжками по боках коней. Зачавкотіла під колесами багнюка, з-під копит вилітала брудна рідота, а коні, вимахуючи хвостами, розбризкували її врізнобіч та на Івана. Час від часу Іван витирав з обличчя клейку багнюку і, поки добувся переправи, змокрів увесь та забрьохався. От уже і його віз зупинився в черзі до переправи в бік Зборова. Та рух чомусь зупинили, і звідусіль почулися вигуки: «Сідати обідати, швидко, доки вщух дощ!» Іван з трьома приятелями хутко зібралися докупи і, поділивши порівну їжу, почали обідати. Незабаром від Зборова, куди вже встигла перейти половина війська, залунали дзвони. Прислухаючись до передзвонів, їздові встигли доїсти обід. Позаду них зчинилися якийсь переполох та безладна стрілянина.

— Що це за кумедники там смалять? — невдоволено мовив Дарек, а їздові, насторожившись, рушили до своїх возів.

Вже скоро до Івана долинули несамовиті людські крики: «Татарва, козаки… До зброї!» Він, побачивши, що їхній обоз потрапив у пастку, начіпляв до череса зброї і заходився сідлати свого Багряного. Позаду обозу вже було чути оскаженілі вигуки татар, і побіля їхніх хур з’явилися перші втікачі, що неслися в бік переправи, нічого перед собою не бачачи. Та на переправі творилося щось неймовірне, люди з переправи бігли навстріч втікачам від татар та козаків, що насідали з тилу. Переправники почали кидатися у воду, стрибати з мосту і загрібати в бік Зборова. «Час мій настав, та як не вляпатися під козацькі шаблі, а ще гірше — татарські…» — гарячкував Іван. Та враз перед ним виник Дарек з перекошеним від жаху обличчям, але з шаблею в одній руці, а з пістолем — в другій.

— Стасе, ми разом! Я від тебе нікуди, вже запізно лякатися, — бурмотів він, хапаючи Івана за руки.

«От тобі і кінець, Стасе… Дідька лисого від нього відчепишся! Обіцяв…» — промайнула думка в Івана в голові. Ось уже побіля них стояли Мілко з Тадеушем, загрозливо вимахуючи шаблями в бік нападників. Товариші бігали поміж возами, закликаючи всіх брати до рук зброю, і їздові, кухарі, слуги, похапавши шаблі, стояли біля своїх возів, немов приготувавшись до заклання.

Іван уже сидів у кульбаці на своєму Багряному, видивляючись у хвіст обозу. Та ось від переправи почулися войовничі вигуки і повз них помчали до місця бійки піші та верхові хоругви.[58] Радісні вигуки залунали від обозників, Мілко з Тадеушем кинулися обіймати один одного, а Дарек поривався бігти з піхотою, яка з переможними криками все бігла й бігла туди, де розгорявся бій. Івану ледве вдалося стримати войовничий запал Дарека, і вони залишилися поблизу своїх возів.

Через якийсь час до переправи знову заспішили втікачі і, ледве переставляючи ноги, потягнулися поранені.