Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

То яким же чином князь Іван Острозький був причетний до українського козацтва? Це надзвичайно важливе питання, і воно потребує нового українського погляду. Не того, який нам нав’язали московські та польські націонал-шовіністи. Бо в тому імперському погляді відсутній український державницький елемент, а все зводиться до народного стихійного спротиву. Хоча козацтво, як українське народне явище, з самого початку несло в собі і народну, і державницьку складові.

І якщо народно-стихійну складову нам майже повністю дозволили відновити, то про державницький аспект згаданого явища санкціоновано говорити лише як про наслідок спонтанного спротиву. Що й потрібно було імперським поневолювачам, аби позбавляти українців державності та нав’язувати думку про наше вторинне походження. Сьогодні це стараються робити нащадок фінського племені весі Путін та московського татарського дяка Глазьєв.

Однак повернімося до наших славних лицарів. Першу згадку про українських козаків в історичній літературі знаходимо в 1489 році. Послухаємо наукову працю сучасних істориків — «Українське козацтво», витяги з якої подає «Мала Енциклопедія».

«Перші документальні згадки про українських козаків належать до кінця 15 ст. Польський хроніст М. Бєльський (середина 16 ст.), описуючи похід Яна Альбрехта, сина Казимира IV, у Східне Поділля на татар 1489, зазначає: польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнані зі своїми місцями» [146, с. 250].

Як бачимо, події відбувалися на Східному Поділлі, у його степовій частині. На той час Османська імперія (1484 рік) уже завоювала шмат сучасної Одеської області (на півдні) до річки Кодима і в районі сучасного міста Каховки вийшла на спільний кордон з Кримським ханством. Тому, зрозуміло: козаки, які — «добре обізнані зі своїми місцями», були мешканцями із сучасної території, що лежить між Кам’янцем-Подільським і Балтою у межиріччі Дністра та Південного Бугу.

Згадаймо: саме в межиріччі Дністра і Південного Бугу 1421 року князь Василь Красний (Гедігольд) закладав фортеці у своєму Подільському князівстві та завіз туди «12 тысяч человек и 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом». А свідчень, що та земля між 1421 і 1484 роками належала іншим державам, історія не зафіксувала.

Як казав наш президент Леонід Макарович: «Маємо те, що маємо», як би це не бажав хто заперечити.

Тому, коли князь Вітовт 1421 року підвищив на посаді молодого, амбітного Василя Красного, призначивши його спочатку смоленським старостою, а наступного року — Віленським (Вільно), він Подільської землі у нього не забирав. У цьому краї лише змінився представник роду Острозьких (Галицьких). Все інше — то польські імперські вигадки, і слід розуміти, навіщо вони «закидалися» до історії.

Зазначимо: у польській державі майже не збереглися документи з Подільської землі до 1430 року, а з теренів Львівщини — до 1340-го. А ті, що уціліли, — про власність, — цілковито на користь поляків та католицької церкви. Хоча всім зрозуміло, що польське населення зі своєю вірою почало з’являтися на теренах Поділля тільки на рубежі ХІV–ХV століть.

Ось що пише про ті далекі роки «Історія українського війська»: «В тих часах великі простори над долішнім Дніпром, Богом (Південним Бугом) і Дністром були безлюдні, останні оселі (українців. — В.Б.) ішли недалеко поза Кам’янець (Подільський. — В.Б.), Брацлав, Черкаси. Далі аж до Чорного моря простягалися «дикі поля», околиці пусті, вкриті буйними травами, з островами лісів» [184, с. 170].

Тому й не дивно, що подільський князь Василь Красний, заснувавши 1421 року на Чорноморському узбережжі фортеці Караул, Маяки, Чорний Град, Качебіїв і селище Балабки, змушений був, аби поєднати їх зі своєю столицею містом Кам’янцем (на річці Смотрич), відновити давні руські (українські) поселення на Дністрі та побудувати десятки нових. Так у 1421 році весь простір Придністров’я — від Кам’янця до далекого Чорного моря — був повернутий до життя. У Жванці, Усті, Ушиці, Ярошеві, Могилеві (на Дністрі), Буші, Ямполі, Сороках, Каменці, Рашкові, Кодимі, Слобідці, Маяку, Балабках, Чорному Граді, Качебієві, Караулі, Маяках та десятках інших поселеннях межиріччя Дністра і Південного Бугу знову запанувала українська мова, культура та побут.

Автор раніше не ставив питання, чи були серед кількох десятків відновлених та знову побудованих Василем Красним поселень — військові? Та які функції вони мали виконувати?

А позаяк автор однозначно заявив, що саме 1421 року князь Василь Красний створив перші структури та започаткував козацтво як явище, то не може виникати заперечень, що хоча би частина нових поселень мали військові ознаки. Таке ми бачимо в самих назвах: Караул, Маяки тощо. В інших же поселеннях — Качебіїв, Чорний Град — насамперед були зведені фортеці. А сільськогосподарське селище Балабки, певно, захищалося возами, як воєнний табір. Не забуваймо — йшов тільки 1421 рік, і артилерії, як зброї, ще не було на тих землях. Тобто ми цілком обґрунтовано можемо стверджувати, що вся експедиція 1421 року князя Василя Красного з відправленням до Причорномор’я «12 тысяч человек м 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом» була, переважно, пов’язана з військовими намірами. Хоча, паралельно, відбувалося й освоєння території від Кам’янця до Чорного моря. Що очевидно і не потребує доказів.

Звичайно, серед багатьох поселень від Кам’янця до берегів моря були, передовсім, відновлені старі міста та їх фортеці, такі як Ушиця, Могилів, Буша, Ямпіль, Сороки, Каменка, Рашків, Кодима та інші. А оскільки в ті часи не існувало іншого зв’язку, ніж особисто-безпосередній, то, зрозуміло, що від самого Чорного моря до Кам’янця-на-Смотричі треба було якихось комунікацій. І такі існували у зародковому стані, як військове мистецтво українського козацтва. Послухаємо:

«Військове мистецтво українського козацтва — теорія і практика підготовки і ведення