Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Першою постаттю, яку я розрізнив, був Сарело, другою — батько. Він сказав:

— Вибач, хлопче. Вони прийняли Сарело за тебе, хотіли його в мене забрати. Навіть парох не міг переконати. У мене не було іншого виходу. Від тебе я можу відмовитися, а від нього — ні.

Двоє російських солдатів підхопили мене попід руки і повели. Позаду на відстані йшли батько й Сарело. Мене грубо погнали до світла фар, та я не пручався, так як Раміна, всією своєю вагою. Я не линув, як вона, понад головами солдатів, а втягнув голову в плечі. І не сидіти мені на вантажівці, мов на троні — маленький тріумф у мить найбільшої поразки.

Заціпенілий — заціпеніння охопило мене, відколи я довідався про Катіцину смерть — я прямував до місця, де провів півдитинства. Де дідо продавав худобу, Сарело — ножі, а Катіца — спідниці й костюми, пошиті її мамою. Де матері розглядалися за майбутніми невістками. І де тепер дві вантажівки чекали на останніх, кого ще вдалося впіймати.

Разом з іншими жінками й чоловіками мене погнали вулицями. Їх хапали в садах і стодолах, витягали з льохів і горищ. Безуспішно вони намагалися захиститися від холоду своїми шалями, хутряними шапками та піднятими комірами. Коли ми всі вже опинилися на вантажівці, я роззирнувся. Там були вчитель Кірш, німий і насуплений, та кілька його хлопців, найрвійніших у військових вправляннях.

Двоє чоловіків розповідали, що вони ховалися у млині, якусь жінку знайшли у бочці гноївки, і її сморід супроводжував нас до самого міста. Іншу жінку важко поранили, коли солдати багнетами штрикали в сіно. І все одно її, напівмертву, поклали біля нас. І посеред цього всього стояв я, Якоб, Jacob через «с».

Поволі усе село зійшлося до вантажівок. Люди стояли мовчки. Вони принесли те, що хотіли дати в дорогу своїм дітям, братам і сестрам: одяг, харчі, фотографію на згадку. Але румунський перекладач застеріг їх не наближатися, а солдати відтісняли натовп назад.

Я виглядав за батьком і Сарело, які йшли за мною — але вони десь зникли. Я шукав за дідом — але і його не було. Та в одному темному місці я розгледів постать, що здалася мені знайомою. Вона ступила крок вперед, потім ще один, і раптом я впізнав маму. Я не покликав її, просто дивився, не зводячи погляду, такий вражений тим, що вона прийшла. Вона, що жодного разу за мене не вступилася.

В руках вона тримала клунок, не давала солдатам відтіснити себе і з усіх сил боронила те, що притискала до грудей. Щойно випала нагода, вона кинулась до нашої вантажівки, але росіянин схопив її за руку і шарпнув так, що вона впала. Та вона не відступалася. Коли солдата покликав капітан і він відійшов, їй таки вдалося передати мені клунок.

— Хай тебе Бог береже, — встигла промовити мама, як її тут-таки відтіснили.

Коли росіяни всідали до вантажівок — на нашу припало четверо — іншим теж удалося віддати своїм рідним клунки. А тоді колона рушила. Водій дав газу, і вітер немилосердно задув нам в обличчя.

У маленький мішечок мама запакувала светр, хліб, сир і сало. Я натягнув светр і дивився, як усе більше віддаляються вогні Грозенау. Потім присів навпочіпки поряд з усіма іншими, і, мов ті цуцики, що намагаються зігрітися, ми щільно притислися одне до одного.

Худоба гріла його, як гріла самого Ісуса. Коли починав віяти крижаний жовтневий вітер і заповідалися перші морозяні ночі, Фредерик завжди своїх овець і свиню забирав у дім. Вірно й сумирно стояли вони довкола його солом'яного ложа, заклякле Фредерикове тіло помалу відтавало, аж йому нарешті вдавалося заснути.

Того ранку року 1769, коли йому судилося вперше почути назву Банат, він збудився від гучного стуку в двері. Ніби потопельник, якому вдалося врятуватися в останню мить, він повернувся до життя. Він хапав повітря, а оскільки стук у двері звучав ще в останньому його сні, то Фредерик не знав, чи йому це, бува, не сниться. Він далі лежав і прислухався, а рука намацувала під подушкою ножа.

Бо хоча Велика війна скінчилася понад сто років тому, околиці Дьєзу та й уся Лотаринґія ніяк не могли втихомиритися. Ще в його юності французький король вів подальші війни, і батькам доводилося ховати сина від армійських мобілізаційних загонів. Ледве угледівши на дорозі з Марсалю вершників, він кидався навтьоки в поблизький лісок. Тепер такого страху вже не було. Виходячи в поле, селянин міг сподіватися, що ввечері повернеться додому. Порівняно з тими часами, коли тут об'явився Каспар, який — так розповідав йому батько — вирішив, що прийшов до себе додому і вибив цілу родину, крім однієї дівчини, тепер настала мирна пора.

Каспар негайно спалив дім, через чуму, що там угніздилася. А тоді збудував новий, той, в якому тепер жив Фредерик. Там вони й оселилися, Каспар з тією дівчиною, придбали кілька голів худоби і якесь насіння, а коли місцевість потроху почала