Читати книгу - "Не йди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона виблювала прямо в тарілку. Її раптом аж струснуло від спазму, обличчя в неї почервоніло, а на чолі здулася темна вена. Італія схопила серветку й піднесла до рота.
– Пробач.
Я стиснув її руку, що лежала на столі, вона була аж гаряча й спітніла.
– Це я маю просити в тебе пробачення, що примусив тебе вечеряти.
Вона сполотніла, а її очі мали якийсь дивний вигляд. Закашлялась, а потім озирнулася навколо, наче боялася, що хтось помітить, що їй стало зле. Але в залі панувала тиша, було чути лише звук телевізора, це голос диктора коментував передачі м’яча. За її спиною, у кінці залу, відчинилися двері кухні, це їх штовхнула перед собою жінка, що несла нам на таці нарізку. Страва була вміло прикрашено пучечками зелені, политими олією, а між нарізкою лежали баклажани й сушені помідори.
– Моя приятелька почувається не дуже добре, ви не могли б відвести нас у номер?
Жінка розгублено подивилася на нас, можливо, вона щось запідозрила.
– Вибачте нас, – сказав я й поклав на стіл банкноту сто тисяч лір разом зі своїм посвідченням особи, – трохи пізніше я прийду й принесу вам документ синьйори.
Вона взяла гроші й повільно потеліпала до барної стійки, відкрила металеву скриньку й видала нам ключ від номера.
Номер був просторий і мав дуже пристойний вигляд, але повітря було затхлим. Усередині стояло дерев’яне ліжко, подвійна шафа, ніжки якої були закриті пластиком. Навколо мийниці висіли два рушники, один блакитний, а другий коричневий. Покривало на ліжку було такого ж зеленого кольору, як і фіранки. Я посунув його в кінець ліжка. Італія сіла, зігнувшись і не відпускаючи руки від живота.
– У тебе місячні?
– Ні, – відповіла вона й завалилася спиною на ліжко.
Я зняв з неї туфлі, а потім допоміг витягнути ноги. Я підклав їй під голову подушку, але вона здулася й стала тоненькою, мов рушник, тож я взяв ще й ту, що була призначена для мене, аби її голова лежала трішки вище. У номері справді був якийсь дивний нездоровий запах, тхнуло якоюсь хімією, можливо, від цих поганеньких меблів, нещодавно привезених з фабрики. Я відсунув фіранку, відкрив шпінгалет і навстіж відчинив вікно, щоб увійшов запах ночі, що був таким же приємним, як і влітку.
Італія дрижала в ліжку. Я зачинив вікно й став шукати ковдру. Я знайшов її в шафі, в одній з шухляд, це була коричнева груба ковдра, яка буває лише в казармах. Я склав її вдвоє й укрив Італію. Поліз рукою під ковдру до її зап’ястка, щоб поміряти пульс. Він був слабким. У мене не було моєї лікарської валізки, не було нічого, навіть термометра, я став дорікати собі за таку недбалість.
– Прошу тебе, спімо, – сказала вона.
Я ліг поряд із нею, навіть не скинувши туфлі. Тепер ми спатимемо. Так і спатимемо в одязі в цьому гидкому номері, а завтра з нею все буде гаразд, і ми поїдемо звідси рано, коли повітря ще буде свіжим. Потім зупинимося поснідати в якомусь барі, я куплю газети й леза для гоління. Вино, що я поспіхом випив, застоялося в моєму витягнутому тілі, мені бракувало голосу Італії, бракувало її тіла, мій апарат дійшов свого максимального розміру, і я би залюбки покохався з нею. Але вона вже спала. Я вимкнув світло. Подих у неї був гучний і шумний, як у дитини, яка дуже втомилася, або в собаки, якому сняться сни. Вино було недобре, через нього я не зміг розслабитися й тепер знову не міг заснути, рот стягнуло, і стало гірчити. Я потихеньку притиснувся до Італії, щоб не розбудити її. Вона була моєю й завжди буде моєю.
Місячне світло осявало її профіль, який виглядав напруженим, розгубленим, неначе вона взяла з собою уві сни якусь невпевненість. Я себе не запитав яку. Але я всміхнувся в темряві й відчув, як моя шкіра на вилиці взялася зморшками, коли я доторкнувся до простирадла, як же мені подобалося підглядати за нею. Я був щасливий, Анджело, люди не помічають, що вони щасливі, і я запитав себе, чому таке радісне почуття охоплює нас непідготовленими, неуважними до нього, ми лише знаємо, що таке ностальгія за щастям, його довічне очікування. Я був щасливий тієї миті, я собі так і казав: я щасливий! Завдяки слабкому світлу в похмурому номері, схожому на меблеву фабрику, я хоч якось міг її бачити, і це робило мене щасливим.
Її чоло сяяло від крапельок поту, я витер
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не йди», після закриття браузера.