Читати книгу - "Розстрільний календар"

Обвинувачення склав співробітник IV відділу Управління державної безпеки (УДБ) НКВС УРСР, лейтенант держбезпеки із промовистим прізвищем Хват. А вже 17 липня 1937 року в «Літературній Україні» за стандартами пропаганди та цькування вийшла друком стаття Ю. Савченка «Шкідницький роман».

«Слідство тривало... у безперервних цілодобових допитах. Інколи, на світанку, вивозили до в’язниці, де вдень не дозволяли ні спати, ні прилягти, а ввечері знову вели на допит, і так по 5—6 діб підряд», — згадувала Зінаїда Тулуб. Не витримавши знущань, письменниця підписала сфальшоване обвинувачення.

5 вересня 1937 року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Тулуб до 10 років концтаборів із конфіскацією майна. Письменниця відбувала покарання в Ярославлі, з 1939 року — на Колимі. По закінченні першого терміну Зінаїду знову засудили до 10 років позбавлення волі, звинувативши у приналежності до «антирадянської есеро-меншовицької організації».

Після смерті Сталіна Зінаїда Тулуб писала у клопотанні про амністію: «Судову кару я відбула, і ось уже пішов п’ятий рік, як я томлюся в засланні, серед напівпустельних казахських цілинних земель, без можливості побачитись із близькими, повернутися до улюбленої праці письменниці, застосувати на практиці свої знання історика і створити хороший історичний роман про астронома Джордано Бруно, для якого я ще в 1936—1937 роках встигла зібрати багато цінного і рідкісного матеріалу...

...І як не тяжко буде мені, коли майно конфісковане, знову розпочинати життя, але прошу Вас вернути мене до любимої праці, без якої життя для мене позбавлене радості, всякої мети і сенсу. Я прошу не перегляду справи, а індивідуальної амністії, права повернутися в рідний Київ, знову працювати на любимій ниві. Жити мені залишилося недовго... Невже ж на порозі смерті потрібний цей мій відрив від життя, ця ганьба, така незаслужена і безмежна?!»

23 червня 1956 року Військова колегія Верховного Суду СРСР скасувала вирок і припинила справу проти Зінаїди Тулуб за відсутністю складу злочину.

Тулуб Зінаїда Павлівна (1890—1964): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/8FQFmj

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/dqUqVc

Василенко В’ячеслав. «Я прошу пожаліти мою старість» (До 110-ї річниці з дня народження письменниці Зінаїди Тулуб) /// З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 2000. — № 2/4. Режим доступу: https://goo.gl/JKyL3j

Василенко Вадим. За бортом життя. Хресна хода Зінаїди Тулуб // Вінницька газета. —2012. — 3 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/h1pJHK У ніч проти 5 липня 1929 року заарештований педагог Володимир Дурдуківський50

Один із найгучніших судових процесів Радянського Союзу — «справа Спілки визволення України» — був повністю сфальшований і мав на меті дискредитувати провідних діячів української культури.

Володимир Дурдуківський після революції присвятив себе педагогіці. Він організував та очолив першу Київську українську гімназію (згодом — Першу київську трудову школу ім. Тараса Шевченка), започаткував перший і протягом тривалого часу єдиний у СРСР музей дитячої творчості: «Школі й дітям я віддав усі свої сили, знання й енергію, без школи не жив і не знаю, чи зможу жити...»

Важка та плідна робота у сфері освіти стала причиною для арешту у «справі СВУ». Володимир Федорович дуже важко переносив ув’язнення та допити. Його було засуджено до 8 років ув’язнення, але невдовзі помилувано і в 1930 р. випущено на волю.

Хворим та знесиленим він повернувся до Києва, де мусив витримати серію пропагандистських публікацій, у якій і він, і його школа обвинувачувались в «українському фашизмі». Індивідуальний підхід до навчання дитини та гармонійний розвиток називали «педагогікою СВУ», а знаменитий музей — «засобом боротьби проти радянської школи».

Володимир Федорович записував у щоденнику: «Довелося перейти до найбільшої економії: відколи я повернувся з Харкова, ми не купували ні м’яса, ні риби, ні молока, жили самим хлібом і гарячою водою, картоплею, крупинками. Були часи, коли й хліба й цукру навіть не мали. Траплялося так, що цілком голодували. Пригадую, як під час такого голодування, не маючи й крихти хліба, ми їли ті шкуринки й покидьки, що їх співмешканці наші давали нашій, теж голодній, як і її хазяї, собаці».

Знущання тривало до нового арешту великого педагога за «антирадянську діяльність» і розстрілу 16 січня 1938 року.

Даниленко Віктор. Один з 45-ти. В. Дурдуківський // З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 1998. — № 1/2 (6/7). Режим доступу: https://goo.gl/9aeXnR

Даниленко Святослав. Українська інтелігенція в русі за національно-культурне відродження (др. пол. ХIХ — поч. ХХ ст.) // Український історичний збірник. — 2013. — Вип. 16. Режим доступу: https://goo.gl/Dsqnia

Дурдуківський Володимир Федорович // Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. Кн. 2: Навч. посібник / За ред. О. В. Сухомлинської. — К.: Либідь, 2005. Режим доступу: https://goo.gl/ MAhy7T

Пристайко В. І., Шаповал Ю. І. Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти. Науково-документальне видання. — К.: Інтел, 1995. — 448 с. Режим доступу: https://goo.gl/8FCzLF

Санівський Олександр. В. Ф. Дурдуківський — видатний український педагог 20-х років ХХ століття // Психолого-педагогічні проблеми сільської школи: зб. наук. пр. Уманського держ. пед. ун-ту ім. П. Тичини. — Умань, 2012. — Вип. 42, ч. 2. Режим доступу: https://goo.gl/IV0VQw

Шепель Федір. «Заплямовані трома буквами». «Справа СВУ» — це трагедія не тільки інтелігенції // День: Україна Incognita. — 2015. — 12 січня. Режим доступу: https://goo.gl/ FNzUVJ

Серед священиків, затриманих у Соловецькому таборі 5 липня 1932 року, були Вольф Міхаель (розстріляний у Сандармосі), Франц Буяльський (вийшов з таборів за обміном), Ян Лодиго (вийшов з таборів за обміном), Ян Тройго (офіційна версія — помер у тюремній лікарні від інсульту, похований під чужим ім’ям), Пржирембель Станіслав (вивезений до Бутирської в’язниці, вийшов за обміном). Священиків звинувачували не тільки у «таємному здійсненні релігійних обрядів», а й у антирадянській агітації, налагодженні нелегального зв’язку з волею і переправленні за кордон відомостей шпигунського характеру.

Одним з «ватажків», які «сміливо і зухвало керували групою ксьондзів», слідство визначило священика Яна Тройго. На допиті він говорив: «Я вважаю себе глибоко віруючим, переконаним католиком і священиком. Заради своїх переконань я готовий пожертвувати своїм життям».

Частина затриманих була переправлена до в’язниць на території СРСР, частина — у табори системи ГУЛАГ.

Біографії римо-католицьких священиків, репресованих радянською