Читати книгу - "Світло Парижа"

Себастьєн був знайомий або про яких чув. Одного вечора подивились фільм, що зняв один з друзів Себастьєна у віддаленім шато[88]. У самій картині Марджі не знайшла жодного сенсу, вона підозрювала, що ніхто б його не знайшов, але було страшенно забавно бачити своїх знайомих на екрані. Попри те, що фільм показували у маленькій галереї, де на задньому плані клацає величезний проектор, після того вона відчувала себе так, наче її ось-ось зупинять на вулиці, наче вона гуляла з Бастером Кітоном[89] або Кларою Боу[90].

Пізніше вони частенько сиділи у кав'ярні й розмовляли, і вона слухала про їхні думки й бажання, і коли одного з цих вечорів Себастьєн проводжав її додому, у її голові снували задуми. Ці розмови нагадували їй карусель, і все, що вони казали про мистецтво, правду, мрії, а часом, доводячи її до шоку, про секс, було вогнями й музикою каліопи, злетом і падінням намальованих коней. Намагалась підтримувати розмову, але іноді заважала її не досить добра французька, а часом перешкоджав страх, що скаже щось таке, що буде сприйняте іншими як глупота, або, ще гірше, банальність.

— Знаєш більше, ніж тобі здається, — часто казав Себастьєн, проводжаючи її додому, кав'ярні й бари світились вогнями, з них чулися розмови. Марджі міркувала, чи Вашингтон вечорами такий самий, пожвавлений і святковий, і тільки за цим сумувала. Часто до приїзду в Париж вона не лягала спати до світанку, лише книги та її писання були з нею, і ніколи — інші люди. — Тобі слід відкрити рот і висказати це, і ти здивуєшся.

Марджі всім серцем хотіла, щоб це було так легко, але вона так довго редагувала свої думки, навмисно здавалась маленькою й стриманою, що не могла уявити, як вона, раптом, почне легко їх висловлювати. Знайомі Себастьєна, чоловіки й жінки, були славетними художниками. Деякі з них були вже відомими, дехто з них стане відомим у майбутньому, але всі вони були художниками. Були сміливими експериментаторами. Творили. Розмовляли про імпресіонізм, неокласичний кубізм, Про «Улісса»[91] й готичну літературу, і Марджі обурювалась, що всі ці роки лише читала книжки й не мала з ким про них поговорити, просиділа у класних кімнатах з дівчатами, що думали тільки про те, з ким одружаться і чи будуть обрані до якоїсь асоціації або де відпочиватимуть улітку, а могла бути і жити тут, з цими людьми.

Цими днями Марджі писала більше й більше. Коли в Лібе її призначали на видачу книг, між справами вона писала листи батькам, а потім, як видасться вільна хвилина, писала й писала, намагалась занотувати всі свої ідеї, друкуючи на машинці, і це було набагато швидше, ніж виснажливе писання від руки. Вона писала оповідання про людей, що знайомились у кав'ярнях, а потім закохувались, про американців, що приїздили до Парижа; занотовувала все, що бачила, свій власний досвід, щось придумувала. Почувалась, як Моцарт, що вишукував кожний звук музики і впадав у відчай, не знаходячи його.

Знов і знов поверталась до Себастьєнової картини «Бал». Вона приходила до галереї сама, відшукавши її на вуличках Латинського кварталу, навіть не зауваживши, як вільно рухається містом, мов удома. Витягла свій зошит і стояла, зачудована, потім почала занотовувати історії, які бачила: коханців і друзів, родини й ворогів, а коли прийшла додому, почала писати оповідання.

Писала про все: про ліниве, млосний від спеки паризький пополудень, про сукні жінок, що робились вогкими від поту, про кількох чоловіків, що сміливо скидали з плечей піджаки, про звуки музики, що пливли в повітрі, над майданчиком, виривались назовні й пропливали над садом.

Намагалась описати все. Писала про юнака й дівчину, що вперше зустрілись, юнак запросив дівчину на танець, описувала, як зближувались їхні тіла, наче запрошуючи до інтимності, але дівчина відвернула голову, зашарілась. Писала про чоловіка, що прийшов на танці лише з кількома су[92] в кишені, їх вистачило б на одну порцію лимонаду, страшився, що його дівчина попросить купити їй щось дорожче, але дівчина побачила, як його руки рухаються біля кишені й запропонувала купити порцію лимонаду й випити її разом.

Вона писала оповідання про родину, що не могла мати дітей, і це непоправно зруйнувало їхній шлюб, вони прийшли сюди тільки тому, що чоловік досі безмежно кохав дружину, кохав попри всі суперечки, сльози й звинувачення, попри невдале лікування, попри смішні родинні натяки, і тепер благав її залишитися з ним, піти з ним разом на бал, де вони танцюватимуть і сміятимуться як раніше; адже колись він уважав її сміх найкращим звуком у світі, а тепер його не чує, натомість чує її ридання, що розривають серце.

Писала про власника бару, що любив танцювати, як його ноги рухались у такт музиці, коли він наливав напої за стійкою, як танцював вальси й фокстроти з парами на майданчику, а коли день закінчувався, йшов до себе додому на сьомий поверх до своєї маленької двокімнатної квартирки з кільцевим обігрівачем, задушливої влітку й холодної взимку, але вікна її виходили на Ейфелеву вежу, наливав молоко своєму котові, і той пив його, сидячи на підвіконні, а він стояв поряд і дивився на світ, що буяв унизу, а його невтомні ноги продовжували танцювати.

Писала всі ці оповідання про