Читати книгу - "Рибалки"

Не встиг він договорити, як ми почули голос Абулу, що радісно наспівував, прямуючи до річки. Навіженець зупинився перед бунгало, де сиділи один проти одного двоє чоловіків, один з яких був голий по пояс, і грали в «Людо». В середині ігрової дошки під прозорою прямокутною пластинкою була закріплена фотографія білої жінки-моделі. Чоловіки кидали кубика й проводили дошкою свої фішки, поки не досягали призових ліній. Абулу став до них навколішки й завзято залопотів і затрусив головою. Сонце саме заходило, і то була пора, коли він зазвичай перетворювався на Абулу надзвичайного: його очі ставали очима якогось духа, а не людини. Він запричитав глухим, схожим на стогін голосом, а двоє чоловіків продовжували гру, ніби не помічали, що він читає свою молитву про них, ніби одного з них не звали містером Кінгслі, а іншого — якимось йорубським прізвищем, що закінчувалося на «ке». Я вловив кінцівку пророцтва: «…коли твоє дитя, містере Кінгслі, сказало, що ладне пожертвувати власну дочку на олтарі грошей. Його застрелять на смерть озброєні бандити, а його кров забризкає скло машини. Володар легіонів, Сівач Зелених Рослин, каже, що він буде…»

Він ще й досі говорив, коли чоловік, якого Абулу назвав містером Кінгслі, скочив на ноги й забіг до бунгало в нападі люті. Він вискочив звідти, махаючи мачете й вивергаючи убивчі прокльони, а тоді погнався за Абулу аж до того місця, де стежка врізалася в зарості есану, і зупинився. Чоловік повернувся до будинку, попереджаючи, що вб’є Абулу, коли той бодай раз іще наблизиться до його будинку.

Ми потихеньку відступили й подалися до річки слідом за Абулу. Я йшов за своїм братом, як дитина, котру тягнуть на місце відбуття тілесного покарання, нажахана батогом, але нездатна піти кудись в інший бік. Обембе ніс замотані вудки, а я — ліхтаря, і спочатку ми йшли повільно, щоб не збудити підозру людей навколо, але щойно діставшись місця, яке Небесна церква затуляла собою від поглядів з вулиці, ми наддали ходи. Навпроти їхніх дверей лежало на животі козеня, поруч з яким розлилася мапою якоїсь країни калюжа жовтої сечі. Одна стара газетна сторінка, вочевидь, принесена вітром, прилипла до дверей, наче афіша, а решта газети лежала розгорнута на землі перед ними.

— Почекаймо тут, — сказав мій брат, відсапуючись.

Ми майже дісталися кінця стежки, що вела до берега. Я бачив, що він теж боявся і що вим’я, з якого ми живилися відвагою, спорожніло і зсохлося, як груди старої. Він сплюнув і човгнув по слині кедом. Я зрозумів, що ми підійшли доволі близько, коли почув з боку річки, як Абулу співав і плескав у долоні.

— Він там, нападаймо зараз, — випалив я, і моє серце знову забилося швидше.

— Ні, — прошепотів брат, хитаючи головою, — треба трохи почекати, щоб пересвідчитися, що ніхто не надійде. А тоді підемо й уб’ємо його.

— Але ж уже темнішає?

— Не хвилюйся, — сказав він, а потім озирнувся й витягнув шию, вдивляючись у далечінь. — Треба тільки подивитися, чи не надійдуть ті двоє чоловіків.

Я помітив, що його голос почав зриватися, як у того, хто недавно плакав. Я уявив, як ми перетворюємося на тих лютих паличкастих чоловічків, яких він малював, — тих безстрашних відчайдухів, які були здатні убити скаженця, — але я боявся, що мені не стане хоробрості бути, як ті вигадані хлопці, котрі уміли порішити божевільного каменюками, ножами й гачкуватими вудилищами. Я поринув у ці думки, а мій брат тим часом розмотав зброю й простягнув мені мою. Вудилища були дуже довгі, вищі за кожного з нас, якщо уперти їх одним кінцем у землю, як це робили зі своїми списами воїни давніх часів. Поки ми чекали, а з річки чулося хаотичне бовтання у воді, плескання в долоні й співи, мій брат зиркав на мене, і я почув несказане: «Готовий?» І щоразу, як я його чув, моє серце завмирало, а тоді продовжувало битися, і я з тривогою чекав братової команди.

— Бене, ти боїшся? — спитав він після того, як уклав до рук вудку з гачком і жбурнув раппу в кущі. — Скажи, боїшся, га?

— Так.

— Чому ти боїшся? Ми от-от помстимося за своїх братів, Ікенну і Боджу, — він витер чоло, впустив свою вудку на трав’яний настил і поклав руку мені на плече.

Він підійшов ближче, й, піднявши свою гачкувату вудку так, що з неї впала раппа, обійняв мене.

— Слухай, не треба боятися, — прошепотів він мені на вухо. — Ми чинимо правильно, і Бог це знає. Ми будемо вільні.

Надто наляканий, аби сказати те, що я справді мав на думці, — що йому треба відступитися й дозволити мені й собі самому повернутися додому, і що я боявся можливих поранень — я пробурмотів свою словесну димову завісу:

— Зробімо все швидко.

Він глянув на мене, і його лице повільно освітилося, наче вогник, що розгоряється в ліхтарі. І в ту пам’ятну мить я розумів, що гніт у тому ліхтарі обережно накручують руки моїх мертвих братів.

— Так і буде! — закричав мій брат у темряву.

Він почекав, а тоді кинувся бігти в бік річки, а я — за ним.

Пізніше, після того як ми дісталися берега, я не міг точно сказати, навіщо ми так голосно кричали, коли налітали на Абулу. Мабуть, через те, що в ту мить, коли я скочив на ноги, моє серце перестало битися, і я хотів знову його розворушити, а може й тому, що мій брат почав шморгати носом, поки ми прямували вперед, наче солдати давніх часів, а може тому, що мій дух летів переді мною, наче м’яч у канаву з багном. Абулу лежав на спині, дивився на небо й голосно співав, коли ми вибралися на берег. За ним простягнулася річка, і її води були мов покривало, зіткане з темряви. Очі навіженого були заплющені, і навіть коли ми кинулися вперед із несамовитими криками, що рвалися з глибини наших душ, він не помітив цього. Джин, який наче раптом заволодів нами в ту мить, вискочив на поверхню моїх думок і роздер усю мою розсудливість на клапті. Ми