Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

– Привіт, – каже Лео, коли його викидає з рота підземки назовні разом з усіма.

– Привіт. – Ми йдемо в ногу пліч-о-пліч.

– Мені сподобався колаж, який ти зробила для Ней, – каже він.

– Так, дякую. Я згадувала наш останній вечір і думала, що, як ми могли зробити щось, бодай щось…

– Не могли, – каже Лео. – Я згадував його безліч разів. Ми не могли нічого вдіяти. Вона не хотіла, щоб ми дізналися, Редлі. Думаю, нам просто треба змиритися з цим. Якби вона хотіла, щоб ми знали, ми б знали. Так чи інакше. Але знаєш що? Сьогодні ми, ти, я і Аш, розмажемо цього вилупка по стіні.

– Чорт знає, що сьогодні випливе, тому знаєш, що ми зробимо? – кажу я, коли підходимо до школи.

– Що? – питає Роуз, зачиняючи за собою дверцята татової машини й приєднуючись до нас.

Я водночас і щаслива бачити її, і нервуюся до нудоти. Я хочу покінчити з тим, що з нею відбувається, просто зараз, цієї ж миті. І все ж не роблю цього. Я роблю те, що хоче Аш, – ми всі цього хочемо. І невдовзі ми заплатимо за це свою ціну.

– Треба відсвяткувати її день народження, – каже Лео, який, здається, теж не в змозі подивитися на Роуз. – Що б не сталося, коли вони спробують її розбудити, вона на це заслуговує.

Роуз торкається щоки кінчиками пальців, сльози виблискують в її очах.

– Так, – каже вона, повертаючись до мене, просовуючи свою руку крізь мою. – Мені дуже сподобався твій «Монтаж», Редлі.

Коли ми підходимо до школи, я бачу Аш і підкликаю її кивком, але вона хитає головою і, сівши на велик, проноситься повз, не дивлячись нікому у вічі.

– Аш, усе гаразд? – гукає Роуз навздогін. Але та просто їде далі.

– У неї сьогодні важкий день, – кажу я, слідкуючи очима за Аш, коли та зникає в будівлі. За кілька секунд мій телефон дзижчить у кишені і я дістаю його, коли ми повільно заходимо на переклик. Повідомлення від Аш.

Треба поговорити з тобою та Лео. Актова зала, третій урок. Відпросіться. Не беріть Роуз.

Мені не складно прогуляти релігієзнавство, треба просто збрехати про критичні дні, і містер Ґраймз відішле мене з класу, не замислюючись. Кажу йому, що йду до медсестри по парацетамол, але натомість, звичайно, прямую до актової зали. Вона має бути надійно замкнена, щоб цікаві дітлахи не пхали туди носа, а все позичене обладнання лишалося цілим, неушкодженим та готовим до вечірнього концерту. Я не знала, як саме Аш планує потрапити туди, припускаючи, що вона пробереться в комп’ютери, з яких запускатиметься відео, та в мікшерний пульт зовні, але, коли вона бачить, як ми з Лео наближаємося до неї з різних боків, вона киває, щоб ми йшли за нею, що ми і робимо, низкою наближаючись до приймальні. Шкільна секретарка говорить по телефону, витріщаючись у вікно. Користуючись можливістю, Аш пробігає до дверей, що ведуть до сходів галереї та, діставши з кишені ключа, відчиняє їх. Вона зникає за ними, ледь прочиняє двері на маленьку щілинку і жестом кличе нас зайти всередину. Ми чекаємо. Місіс Мінчен кладе слухавку та повертається до монітора комп’ютера. Летять секунди – невдовзі пролунає дзвінок на четвертий урок, і тоді вважатиметься, що ми не відпросилися, а прогуляли.

Тоді місіс Мінчен встає і виходить крізь задні двері до жіночого туалету. Ми двоє біжимо, влітаючи у двері й нагору по сходах. Коли ми опиняємося нагорі, Ашира сидить із ліхтариком у зубах і працює за ноутом, приєднаним до пульта. Мене охоплюють докори сумління, коли я згадую, як Емілі показувала мені мікшерний пульт, як вона ним пишалася. Учора вночі, надсилаючи фотографії Аш, я почувалася погано, і так само почуваюся тепер. Мені подобається Емілі – вона завжди посміхається і ніколи не зважає на те, що думають про неї люди. Мені соромно, що ми змарнуємо всі її зусилля, а вона ж навіть нічого про це не знає, і не дізнається, поки не опиниться за пультом увечері. Сподіваюся, вона пробачить. Сподіваюся, вона зрозуміє, нащо ми робимо те, що робимо. Звівши на нас очі, Ашира дістає з рота ліхтарик.

– Нащо ти нас викликала? – питаю пошепки. Зала велика й порожня, але не видається правильним говорити на повний голос.

– Учора вночі я його піймала, – каже Аш. – Я пробралася до його світу, вся інформація опинилася в моїх руках, усі його маленькі брудні таємниці. І я маю дещо вам розповісти. Страшні речі.

– Гаразд, – кажу я, сідаючи на один з пластикових стільців, який лишили тут.

– Карлі Шилдз була однією із його перших жертв, – каже вона. – Я знайшла фото, відео, переписку. – І Данні, Даніель Гевен, так її звуть.

– Господи, – затуляю рота рукою й дивлюся на Лео, який хитає головою, стиснувши кулаки.

– Слухайте, – каже Аш. – Я краще за інших знаю, як ви почуваєтеся, але ми вже так близько. Так близько до того, щоб викрити його, заради Наомі, Карлі, Роуз та інших дівчат. Зберігайте спокій. Уже майже все.

Дивлюся на Лео і бачу, як він зціпив зуби.

– Буде важко не вирубити його.

– Я мушу знати, – голос Аш рівний, вона зібрана, як лазерний промінь. – Ви готові на це піти?

Лео дивиться на мене.

– Чорт, так.

– Роби, – кажу я. Секунду ми мовчимо, бо кожен знає, що тепер уже немає вороття.

Ідучи до кабінету музики, я думала, що витримаю, та в ту ж мить, коли бачу, як вони стоять поряд і тихо розмовляють, світ розпадається на друзки, і мене не хвилює вже нічого – тільки б роз’єднати їх.

– Привіт, – мій голос надтріснутий, холодний і металевий. Я намагаюся розплавити цю сталь, щоб вона стала м’якішою, щоб усе було не так очевидно, та мені не вдається. – Сер, я подумала, що, можливо, ви відпустите нас із Роуз, бо потім велика перерва, а ми збиралися ще раз прогнати всі пісні.

– Я гадав, ви сьогодні захочете відпочити, щоб мати більше сил, – супиться містер Сміт. – Не варто перенапружуватися, до того ж у вас річна контрольна, Редлі. Ви мусите