Читати книгу - "Батурин"

— Звірі звірів гризуть, а люди людей. Не будь війни, то намножилося б тільки народу, що й плюнути не було б де. Та ще черкасів. Дуже то плідний народ — ті черкаси.

— Плідна земля, так і народ плідний. Вся сила від землі. Коли б ми не знищили Батурина, то він за декілька літ виріс би, як Москва.

— Може б, і на Москву пішов.

— Може б, і пішов. А не ходили козаки на турків?

— І наших вони побивали. Згадати Конотопи. Мій батько під Конотопом упав.

— Там наших вигинуло багато.

— Отож-то, брат. Знає батюшка цар, що робить.

— Знає.

Вітер ухопив якийсь сніпок і крутив ним. Сніпок підскакував, як живий.

— Чорт весілля справляє.

— Багато нині радості між чортами.

— Людям горе, а чортам радість.

— Не згадуй чортів серед ночі!

Хрестилися тричі й відрікалися сатани і всіх діл його.

— Чуєш?

— Що?

— Наче хтось стогне.

— Пустяки... Це так. Після кождої різні причувається чоловікові, ніби хтось стогне і плаче. Поналазить того в уши і не дає спокою.

— Ні, таки стогне. Піду подивитися що.

— Іди. Постою сам. І так нічого бояться. В Батурині самі мерці.

За хвилину той, другий, вернувся.

— І що?

— Козак якийсь не міг умерти. Не дорізали добре. Просив добити.

— І ти добив?

— Ще б мені. Маю досить на совісті того гріха. Я йому свій штик. Проколовся.

— Страшно, брат!

— Чого?

— Стільки кровопроливства ми нині учинили.

— Ми? Робимо те, що нам приказує цар. Присунулися до себе й шепотом розмовляли дальше.

— Цар? А може, це не цар, лиш антихрист?

— Може... А нам не один чорт.

— Певно, що не один. За антихриста Бог каратиме.

— Як антихрист побідить, тоді він буде Бог.

— А як ні?

— Дурний! Малчать і не розгаварівать. Що таке ми? І салдат сплюнув.

— От бачиш, що наш брат: тьфу!.. Я перше боявся теж. Хотів утікати в ліси, душу спасать. Кажуть, по наших лісах чимало таких, що перед антихристом тікають. Але гадаю собі: пощо? Душа від Бога, хай Бог турбується нею. Що я тут мудрого своїм дурним розумом придумаю? Або Бог сильний, а тоді треба слухати його. Ми тільки люди.

— Люди! — і другий злобно засміявся. — Люди! Христос приказував любити ближнього, прощати.

— Або я знаю, що приказував Христос. Попи знають, а попи за царем.

— Не всі.

— Правда, що не всі. Але ж попи благословлять нас хрестом святим, випроводжаючи в похід. Чорт їх знає, де правда. Краще не думати над тим, бо збожеволієш.

— Кажуть, у Батурині було нині багато божевільних, особливо жінок.

— В жінок розум слабший. Не витримували довго. Я сам бачив таку, що подавала себе за святу Катерину.

— Одна казала, що вона ангелиця з неба. Підскакувала, руки розгортала, як крила, ніби до неба летіла, і — не могла. Багато сміху було, поки ми її не вбили.

— Гарна?

— В Батурині багато гарних жінок. Аж жаль. Я на таку дівчину попав, кажу тобі, та таку гарну, що хоч пальці цілуй.

— І?

Салдат тільки рукою махнув.

— Хотів з нею отак-о погратися трохи, розумієш, а вона як не лусне мене в пику, аж мені зуби захиталися. Красуня!

— І — що? Що? — допитувався товариш. Йому хотілося почути щось веселого, живого.

— Вбив я її. А тепер жалую, бо вже на таку гарну не попаду. Але не міг поздержати злості. І таки заболіло.

Сильно вдарила.

Присунулися ще ближче. Шептали собі до уха.

— Знаєш, брат, у нашім баталіоні є такий, що живих жінок не любить.

— Ні?

— Навіть не дивиться на них.

— А як?

— До вмерлих охоту має.

— До вмерлих? — і той, другий, сплюнув. — Того я навіть слухати не люблю. Живі з живими, а вмерле другий світ. Нам до них не торкатися.

— Грішно.

Замовкли й дивилися перед себе у пітьму, ніби хотіли розв'язати нічну загадку, що таке вмерлі і що другий світ. Нараз ліктями один другого торкнув.

— Бачиш?

— Що?

— Ніби хтось ходить.

— Де?

— По кладбищу. Бачиш?

Другий притакнув.

— Ніби ходить... Вмерлець!..

Перехрестилися і мовили молитву.

— Говорять, душа дев'ять днів не покидає того місця, де жило її тіло. Звичайно на вінику сідає і торчить.

— Я чотирнадцятого дня душу на вікні бачив. Притулилася до шибки, така біла-біла, й дивилася так сумно на світ.

— Бідна душа, жаль їй відходити від нас. Все-таки привикаєш. До всього чоловік привикає.

— І не тільки те. Що на цім світі — кождий знає з нас, а що на другім — не знає ніхто.

— На другім краще.

— Для праведних, а для грішників пекло.

— Підемо, брат, до пекла.

— Га, що ж, як треба, то підемо.

— А тії тут до неба помандрують. Вони вже спокутували всі свої гріхи.

— Подякують нам.

— Говори. Все-таки, брат, позбавили ми їх життя. Бачиш, снуються ще по кладбищу.

— Сновигають... Говорять, після битви душі погибших у бою дальше з собою б'ються. Як задивитися на хмари, то видно.

— Чого не побачиш на хмарах. На хмарах і кораблі пливуть, і палаци знімаються, і люди товпищами снуються. Багато цікавого на світі.

З острахом дивилися на недалеке кладбище, по котрім щось снувалося. Попідносили комніри, повсували руки в рукави і мовчали.

На кладбищу з одної гробниці виліз дід. Його ранили були, пролежав поміж трупами до ночі, а як скінчилася різня, хильцем, то повзучи, як вуж, доліз до кладбища. Всунувся у гробницю, котру відчинили салдати, ограблюючи домовини, і там пересидів до півночі. Темно, вітер снігом і попелами