Читати книгу - "Останнiй листок. Оповiдання"

Коли попереду крізь дерева стало видно будинки Соледада, я раптом з новою силою відчув, як дратує мене Ліверпуль-Сем. Я терпів його, бог свідок, поки ми, двоє білих людей, були загублені в морі жовтих бананів. Але тепер, коли я знову мав побачити своїх, перекинутися, може, з якимось земляком кількома прокляттями, мені зробилося ясно, що передусім треба поставити Ліверпуля на місце. Ну й вигляд же був у нього, скажу я вам: борода яскраво-руда, сизий ніс алкоголіка і розпухлі, мов у слона, ноги в сандаліях. А втім, я, певно, був такий же.

— Наскільки мудріше було б, – кажу йому, – якби Великобританія тримала під замком отаких жалюгідних покидьків та хлебтунів рому і не оскверняла їхньою присутністю заморські країни. Ми вже дали вам колись добрячого прочухана в Америці, але доведеться, я бачу, взути калоші і знову набити вам морду.

— Іди ти ось туди й туди, – каже Ліверпуль. Інших доказів я від нього не чув.

Після плантацій дона Хайме Соледад видався мені зовсім непоганим містечком. Ми з Ліверпулем разом припустили знайомою дорогою повз готель Grande, повз буцегарню, через центральну plaza й далі до будиночка Чіки, де Ліверпуль, на правах законного чоловіка, міг роздобути для нас обох щось пожувати.

Поминувши двоповерхове дерев'яне приміщення Американського клубу, ми помітили, що балкон прикрашено квітами й гірляндами з гілок вічнозелених чагарів, а на даху майорить на флагштоку прапор. На балконі диміли сигарами Стенці, наш консул, і Аркрайт, власник золотих копалень. Ми помахали їм давно немитими лапами й видали по сліпучій світській усмішці, але вони відвернулися, мовби й не бачили нас. А ще ж зовсім недавно ми всі разом грали у віст, правда, до першого випадку, коли Ліверпуль потягнув з-за пазухи запасних тузів.

З усього було видно, що сьогодні свято, а от яке воно – літнє, чи осіннє, чи, може, весняне – вгадати було важко.

Пройшовши ще трохи, ми побачили Пендергаста, священика, який осів у Соледаді, щоб побудувати тут церкву. Панотець стояв під кокосовою пальмою у чорному купецькому альпаковому піджачку і з зеленою парасолькою в руках.

— Ох, діти мої, діти, – озвався він, дивлячись на нас крізь скельця синіх окулярів. – Бачу я, що ваші справи геть кепські. Невже дійшли до краю?

— До самісінького останнього краю, – відповів я. – До найменших дробів.

— Як сумно, – мовив Пендергаст, – бачити своїх земляків у такому становищі.

— Що ти верзеш? – сказав Ліверпуль. – Я з аристократичного англійського роду.

— Заткни пельку! – відповів я Ліверпулеві. – Ти на території іноземної держави.

— І в такий урочистий день, – вів далі Пендергаст, – у цей ясний великий день, коли ми святкуємо перемогу над злом і народження християнської цивілізації.

— Ми помітили, – кажу, – панотче, що місто прикрашено квітами й прапорами, але не одразу збагнули, що за день ви тут святкуєте. Давненько не гортали календаря, навіть не знаємо до пуття, літо зараз чи осінь.

— Ось вам по долару, – каже Пендергаст і дістає дві величезні срібні чілійські монети. – Ідіть, діти мої, і проведіть нинішній святковий день як і годиться.

Смиренно подякувавши йому, ми поплентали далі.

— Поїмо? – спитав я Ліверпуля.

— Ти здурів, – відповів Ліверпуль. – Хто ж на їдло тринькає гроші.

— Гаразд, – погодився я, – коли питання стоїть так, то давай вип'ємо по маленькій.

Зайшли ми в шинок, узяли кварту рому і одразу ж на узбережжя, під тінь кокосової пальми, щоб відзначити там свято.

Дві доби я їв тільки апельсини, отож ром одразу вплинув на мене, і я тут-таки відчув, що не можу терпіти англійців.

— Вставай, Ліверпулю, – кажу, – вставай, жалюгідний вихідцю з конституційно-монархічної деспотії. Зараз ти матимеш ще один Банкер-Хілл3 Пендергаст, найблагородніший із людей, велів нам відзначити свято належним чином, і я зроблю все, щоб гроші його не пропали.

— Іди ти ось туди й туди, – сказав Ліверпуль. І я лупонув його лівою під праве око.

Ліверпуль був колись справжнім бійцем, однак алкоголь і погані компанії перетворили його на ганчірку. За десять хвилин він лежав на піску й просив пардону.

— Вставай, – сказав я, б'ючи його під ребро, – вставай і йди за мною.

Ліверпуль поплентав за мною, витираючи кров на лобі й під носом. Я привів його до дверей Пендергаста й попросив превелебного вийти надвір.

— Подивіться, сер, на нього, – кажу я, – це останки того, хто вважав себе гордим британцем. Ви дали нам два долари й веліли відзначити свято. Ура! Хай живе зоряно-смугастий прапор!

— Боже мій! – вигукнув Пендергаст, здіймаючи руки. – Влаштувати бійку в такий день! У світлий день Різдва!

— У світлий день Різдва?! – спитав я. – К бісовій мамі! Хіба сьогодні не четверте липня4?

— Щасливого Різдва! – закричав червоно-біло-синій какаду.

— Віддам за шість доларів, – сказав Бібб Стрибунець. – Пташина переплутала свої кольори й не розбирається в святах.

Примітки

1. «Із багатьох – одне» (лат.). Державний девіз США (на ознаменування союзу тринадцяти колоній у боротьбі за незалежність).

2. «Високе становище зобов'язує»

3. 1775 року коло Банкер-Хілла відбувся один з перших боїв Війни за незалежність, у якому американці завдали англійцям великих втрат.

4. 4 липня в США святкують День незалежності (звільнення від британського панування).

Зміст

01. Дари волхвів — переклад — Ю. Іванов

02. В антракті — Ю. Іванов

03. Кімната на горищі — Ю. Іванов

04. Жертви любові — Ю. Іванов

05. Фараон і хорал — Ю. Іванов

06. Приворотне зілля Айкі Шоенштайна — Ю. Іванов

07. Зелені двері — Ю. Іванов

08. Незакінчена оповідь — Ю. Іванов

09. Роман біржового маклера — Ю. Іванов

10. Мебльована кімната — О. Логвиненко

11. Короткий тріумф Тільді — Ю. Іванов

12. Пімієнтські млинці — М. Дмитренко

13. Різдво з несподіванкою — В. Мусієнко

14. Маятник — М. Дмитренко

15. Закупник із Кактус-Сіті — В. Мусієнко

16. Чия вина? — В. Мусієнко

17. Останній листок — М. Дмитренко

18. Провісник весни — М. Рябова

19. Поки чекає автомобіль — М. Рябова

20. Комедія цікавості — М. Рябова

21. Винарня